Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко замовк. Генріх заговорив після невеличкої паузи:

— Вітіко, а тепер послухайте мене. Від давньої садиби Рандсгоф, маєтку Піпіна і його сина Карла, понад лукою Брунненау та річкою Інн видно вгору проти її течії скелю, на якій стоїть замок Юґельбах. Той замок — дім нашого роду. Я Генріх фон Юґельбах. Мене називають Мандрівцем, бо я бачив маєтки багатьох панів і подорожував суходолом і морем. Але в моєму лісовому домі ти бачиш, що я живу спокійним життям. Мій батько — Верінгарт фон Юґельбах, моя мати — Бенедикта фон Ашах. Мій брат — Ґебгарт фон Юґельбах, найстарший брат Верінгарт помер. Моя дружина — Вюльфгільта фон Дорнберґ. Берта — наша єдина дитина. Шляхетний чоловік, Адельрам фон Ашах, наш дід і батько нашої матері Бенедикти, помер, і спадщина Ашахів із дорожніми зборами і податками по цей і по той бік Дунаю перейшли нашій матері, бо Адельрам не мав інших дітей. На території Ашахів є село Гількерінґ, належне двом шляхетним братам фон Шилінґс-фірст, і це єдине село, яке не становить частини спадщини. Ми з моїм братом Ґебгартом спустилися з Інна на Дунаї до Ашаха і збудуємо два замки. Один ми збудуємо на горі за селом Гількерінґ і назвемо його Штауф, а другий — на лісовому плато, яке тягнеться від Ашаха до старовинного міста Ефердінґена, і назвемо його Шауенберґ, бо ж у нашій мові є слово schauen, дивитися, і замок дивитиметься на край за Дунаєм, де тече Міхель, і на край, куди тече Дунай, а також на гори навпроти Штірійської марки. Юґельбахи в Штауфі та Шауенберґу повинні набути могутності й пов’язати свою долю з долею країни. Тепер, Вітіко, ти знаєш наш рід. А зараз я скажу про сатисфакцію. Ви в битві мали на білому щиті червону лісову троянду, тож дивіться, щоб ця троянда квітнула в долі вашої країни, а тоді приходьте. Аж доти Берта відокремлена від вас, а ви від Берти. На вашу думку, така сатисфакція справедлива?

— Справедлива, — відповів Вітіко, — і я дякую вам за ваші слова. Я ніколи не думав здобути Берту по-іншому, ніж так, і ніколи б не думав діяти по-іншому, навіть якби Берти не було.

— Тож дій, — схвалив Генріх, — і коли буде замок, у якому є троянда, то, думаю, замок Троянди і замки Штауф та Шауенберґ зможуть існувати далі в однаковій величі та порозумінні. Як гість ви завжди бажані в моєму домі. А тепер я маю розповісти жінкам, про що ми тут розмовляли. Дозвольте мені піти.

Генріх підвівся, Вітіко теж, чоловіки подали один одному руки, і Вітіко вийшов із кімнати. Вийшов на подвір’я і побачив Вольфа, що підбіг до нього й мовив:

— А ви довгенько не приходили до нашого дому.

— Ти вже зачекався? — запитав Вітіко.

— Еге ж, зачекався, — кивнув головою Вольф.

— Я не міг приїхати раніше, — пояснив Вітіко.

— Покладайтесь на мене, я в усьому допомагатиму вам, — запропонував Вольф.

— Гаразд, я скажу, коли буде потрібна твоя допомога, — відповів Вітіко, — і тоді подякую за неї.

— Та я не задля подяки, — протягло мовив Вольф, — а допоможу з радістю. Наш господар суворий, він бачив увесь світ, люди називають його Мандрівцем, але я не казав йому цього. А загалом він добрий.

— Я вже пересвідчився в цьому, — підтвердив Вітіко, — він завжди був гостинний до мене.

— Еге ж, він гостей любить, — сказав Вольф.

Вітіко попрощався з ним і пішов у свої покої. Там він побачив, що і чоловік у бурому вбранні, і його слуга Раймунд уже сидять на стільцях. Вітіко помітив, що наїдків та напоїв стало трохи менше. Раймунд розповів, що коні вже доглянуті, тож тепер можна спочити. Вітіко не їв і не пив, а тільки сів на стілець.

Трохи згодом зайшло сонце, і в домі пролунав дзвін. Вітіко підвівся і з Раймундом та чужим чоловіком пішов до великої зали. Там усе приготували для вечері так, як Вітіко вже бачив, коли вперше відвідав дім. Його провели до верхнього краю столу до Генріха та Вюльфгільти. Генріх стояв на чолі столу, Вітіко сказали стати ліворуч від нього, праворуч уже стояли мати і Берта. На верхньому краї столу було ще двоє чоловіків: Генріхові васали на ймення Гартніт і Лютольт. Слуги чекали на нижньому краї столу, серед них стояли й Раймунд і чоловік у бурому вбранні. Генріх проказав уголос молитву, люди відповідали йому. Після молитви всі сіли, дві служниці поприносили страви. Їх подали на стіл усі одразу. На верхньому краї столу стояли риба, смажена птиця, оленяче м’ясо, тістечка, хліб і вино. На нижньому — бараняче м’ясо, пиво і хліб.

Після вечері Генріх, як і на початку, проказав молитву. Потім усі, хто сидів на нижньому краї столу, розійшлися, і Генріх сказав Вітіко: