Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я дивився з гори на ліси, які можна бачити звідти всюди навколо, — сказав Вітіко.

— Дівчата з Плани назвали ту гору горою Вітіко, — додала Берта.

— Ніколи не чув, — здивувався Вітіко.

— Вони назвали її так, коли ти там був, — пояснила Берта, — і називають її так, коли ти пішов звідти. Ти був із лісовими людьми на горі Високій і пішов у Прагу, а тепер знову повернувся на батьківщину.

— Берто, звідки ти знаєш це все? — ще дужче здивувався Вітіко.

— Від Влтави сюди йде багато шляхів, інколи ходять тут прочани, а наш слуга Вольфрам знає всі шляхи.

— Ту гору називають Кржижовою, — уточнив Вітіко.

— Ти пішов до князя Собеслава і вірно служив йому, — казала далі Берта.

— Він був для нашої країни справедливим і зичливим володарем, — мовив Вітіко.

— Ти ходив до нього в замок, коли він лежав на смертному одрі, — розповідала Берта, — й лишався коло нього, аж поки пани зібралися для вибору наступника.

— Дехто лишився вірний йому, дехто відступив, — сказав Вітіко.

— І ти пішов задля князя в Прагу, пішов на з'їзд панів, переконав їх, щоб вони вислухали тебе, і приніс князю звістку.

— Саме так, Берто, і було, — кивнув головою Вітіко.

— І ти був коло князя, як він помирав і його ховали, — розповідала Берта, — а потім зі злоби на нового князя пішов на два роки в ліс.

— Не зі злоби, — заперечив Вітіко, — просто я не служив князеві, бо право ще належало Владиславу, сину Собеслава.

— А як не стало того права, ти з добрими людьми пішов до іншого Владислава, брав участь у битві на горі Високій, добре надолужив шкоду, яку завдали зрадники, після смерті Сміла отримав провід над лісовими людьми, а під час битви мав білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди.

— Що я робив, я вже точно не пам’ятаю, — відповів Вітіко, — а от білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди я таки мав, — підтвердив Вітіко.

— Ви, ти і лісові люди, поїхали з князем до Праги, — казала Берта, — ти став їхнім військовим проводирем, ти з князем їздив до короля Конрада в Нюрнберґ, ти з Одоленем бився з ворогами і дав змогу втекти моравським князям. Князь своїм присудом ушанував тебе, і ти повернувся до лісових людей у Плану.

— Так воно, Берто, все й було, — кивнув Вітіко.

— Знаю, — відказала Берта, — але чи знаєш ти, що я сказала?

— Ні, не знаю, — підняв брови Вітіко.

— Я сказала, — пояснила Берта, — що ніхто не стане моїм чоловіком, якщо не буде таким, як Вітіко, або ж він сам повинен стати моїм чоловіком. Отак я сказала. Але ти, шляхетний Вітіко, не приїздив до нас, і знай лише, що, тільки-но я побачила, як ти заїхав у наш двір, я одразу пішла від тебе в ліс.

— А я шукав тебе в лісі, — мовив Вітіко, — і моя небесна доля знову дала мені змогу знайти тебе, як і тієї неділі. Берто, ти як образ ясної неділі, я не забув твоїх червоних вуст, які розмовляли на осяяних сонцем каменях, і не забув твоїх очей, що яскріли серед лісу. Так, є гарна Дімут у башті Ровна, так, є гарна княгиня Ґертруда на Празькому княжому дворі, так, гарні жінки та дівчата ходять по празьких вулицях та садках і живуть у високих будинках і замках, так, при дворі короля Конрада та в Нюрнберґу є жінки та дівчата, сповнені вроди, в Плані, Дудлебах, Ветржні, Фримбурку, в Лісовохму краї є дівчата, наче троянди, але я не забув, як сидів із тобою на лісових каменях і що ти гарніша від троянд.

— А проте шляху до мене через ліс ти не шукав, — дорікнула Берта.

— Колись у цьому лісі там нижче я казав тобі, — відповів Вітіко, — що хочу стати справжнім чоловіком. А оскільки я ще не став справжнім чоловіком, то я з сорому, Берто, не приходив. Але я стояв на Кржижовій горі й дивився на ліс, за яким уперше побачив тебе, і знову дивився на ліс. Я б і сьогодні не прийшов, якби мене не привела одна дрібна обставина. Але я б прийшов коли-небудь, якби став справжнім чоловіком, і тоді б побачив, чи ти такої думки, як я.

— Так, Вітіко, ти в усьому чинив слушно, — схвалила Берта.

— І я б прийшов, — мовив Вітіко.

— І ти вже знаєш, що я думала б, — сказала Берта.

— Отже, чудово, тепер усе ясно, — виснував Вітіко.

— Будуй собі дім, Вітіко, — наставляла Берта, — і коли на тобі тоді ще не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе аж до смерті. А потім розмовляй із людьми своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим.

— Я вже казав тобі, що хочу робити все, що зможу, — відповів Вітіко.

— Я хочу, щоб ніхто не міг дорівнятися до тебе, — замріялась Берта, — скільки очі сягають, і нехай там унизу пнуться вгору лісові дерева, стелиться золоте колосся на нивах і тягнеться вдалечінь зелений оксамит лук.