Адальберт Штіфтер - Вітіко

Тепер вороги почали в своєму таборі інші роботи. Спорудили з боку міста вали, бастіони та рови, неначе хотіли проти фортеці збудувати другу фортецю. Збили широкі щити з колод та стовбурів і працювали під захистом тих щитів. А коли закінчували земляні укріплення, пересували щити ближче до міста і копали далі. Копали й рови з валами і в тих ровах наближалися до міста.

Дипольд наказав зміцнити мури. В слабких місцях люди мурували за першим муром другий мур, збивали щити, будували оборонні споруди та нові катапульти; теслі, ковалі, смоловари, зброярі, плетільники, виробники стріл і списів та всі інші, кого залучили виконувати військовий обов’язок, працювали без перепочинку.

Дипольд наказав позбирати з допомогою довгих лещат знаряддя і речі, що їх вороги покидали під мурами, а те, що годі було дістати, знищили вогнем.

Усе, що могло літати й падати, випускали на ворогів, а ті й самі пускали в місто стріли й метали каміння. Дипольд із воїнами часто робив вилазки з міста і бився в полі. Дізнавшись про місце, яке видавалося йому вартим нападу, він на столі малював вуглиною схему нападу, пояснював своїм воїнам малюнок, а потім виривався з загоном із брами, їхав місцями і стежками, добре знайомими йому, і разив списами, піками, булавами, мечами, ножами всіх, кого щастило заскочити, і з якомога більшою силою напирав на ворогів. Люди билися врукопаш, хапали один одного за ремені обладунку, поли одягу, душили руками, билися груди в груди, тілом до тіла, наче оскаженілі брати-вороги, наче сини одного краю, що боролися з синами того самого краю. А після битви князь зі своїми воїнами знову квапився до міста.

Так тривало якийсь час.

Нарешті вороги поставили свої найбільші катапульти, які вони зібрали чи збудували в земляному укріпленні навпроти мурів, що їх через те й зміцнили, і Дипольд ніяк не міг перешкодити їхнім діям. Тепер ті катапульти почали метати велике каміння, щоб розбити мур. А з малих катапульт вороги обстрілювали оборонців міста на мурах. Дипольд поставив свої великі катапульти проти ворожих величезних знарядь, а з малих обстрілював ворогів. Коли в якомусь місці мур починав тріщати, він наказував прикривати те місце сплетеними з лози та мотуззя щитами, коли щити розсипалися, опускав нові, а коли ворог починав бити саме в те місце, прикривав його грубими воловими шкурами, і тих шкур треба було багато.

Штурм не припинявся і вночі, бій тривав, тягнулися дні і ночі, а коли траплялися короткі перерви, то вже аж надто короткі, і з новою силою оживали і порив здобути місто, і порив захистити його.

Проводирі — старий Любомир, старий Дівіш, Вшебор, Преда цілковито віддавалися обороні, старий Болеміл присвячував їй ті дні, які ще лишилися йому, брали участь абати, єпископ Оттон, Юрик, Гервазіус, Немой та всі інші. Якщо воїнів, які віддавали всі свої зусилля, змінювали, і вони могли відпочити, проводирів — ні.

Княгиня командувала своїм загоном, наче чоловік, і керувала разом із Дипольдом усією обороною. Ходила до воїнів і розмовляла з ними. Дімут невідступно супроводила її. Якщо мури зазнавали десь шкоди, княгиня, гріючи на сковородах дьоготь та палячи всячину, створювала димову завісу, а чоловіки тим часом працювали. Майже всі чоловіки міста допомагали обороняти його. Ненастанно піклувалися про поранених.

Священик із жупного будинку в Дудлебах усякчас був коло Любомира. Він не шукав прикриття, а відводив поранених, перев’язував їх, намагався робити все, в чому була потреба, розмовляв із тими, хто вже не міг підвестися від ран, втішав і поглядом, і голосом, якщо від утоми його очі вже заплющувались, усюди намагався допомогти.

Нарешті удалися й до вогню. Вороги випускали на мури запалені стріли, розпечене залізо, вогненні смоляні кулі та інші запалені предмети, щоб спровокувати пожежу або попекти оборонців. Дипольд метав на ворожі катапульти і щити запалену живицю, запалені проолієні в’язанки клоччя, розжарені метали, охоплені полум’ям колоди та інші речі. А якщо на мурах виникали пожежа, її гасили мокрими ряднами, мішками з піском, водою або чим доведеться. Так само чинили й вороги.

Серед знарядь, якими вороги провадили облогу, була катапульта, яка метала напрочуд велике каміння і так пошкодила мур, що його годі було відновити. Тоді Дипольд дібрав загін воїнів і якось уночі, коли штурм був аж надто несамовитий, вискочив із ними з міста, прихопивши драбини, сокири та алебарди, і повів їх серед шаленства бою до катапульти і, перше ніж вороги, які працювали коло неї, здогадалися, взяв штурмом земляні вали, видерся на них, підскочив до катапульти, і коваль із Плани, тесля Давид, а також стельмах Стефан, Каспар із Черної, Вітек із Дечина і Вок із Градеца порубали сокирами дошки, балки і опори катапульти так, що аж тріски летіли, розбили і розтрощили геть усе. Потім ткач Христ Северин розпалив вогонь, що невдовзі охопив усе дерево. Вороги змішалися з загоном Дипольда, боронилися від нападів, билися всі і вістрями мечів, і головками їхніх руків’їв, сокирами, булавами, списами і жердинами, кололи, били та сікли людські тіла. Не одні очі повила смертна тінь, багатьох поглинула остання пітьма, тож батьки-матері, брати й сестри в рідному краї вже ніколи не побачать їх; інші воїни з розтрощеними кінцівками або тяжкими ранами впали в людському вирі на землю. Озел мав дві криваві рани, Груп із Ветржні — аж три, вкрилися кров’ю і Вольф із Вімперка, Браніш із Ровни, Люта і Радим із Дудлебів, Симон, могутній і дебелий чоловік із Реутової вирубки, впав із розколеним навпіл черепом, а Пет із Жатеца, воїн Дівіша, поліг із широкою раною в грудях. Коли вже вся катапульта запалала, Дипольд скликав своїх, і воїни, зібравшись, майже задкуючи, з боєм відійшли до краю укріплення, мерщій спустилися вниз і по стежці, яка була їм краще відома, ніж ворогам, намагались добутись до міста. Тесля Давид і Каспар із Черної несли мертвого Симона, Пет із Заца лишився лежати серед ворогів.