Адальберт Штіфтер - Вітіко

Сезима знову поїхав, а повернувшись, сказав:

— Вони вимагають розмови з Владиславом, а якщо він, як вони кажуть, утік, то з Ґертрудою.

— Дипольде, нехай метнуть у них каміння, — озвалася Ґертруда.

— Сезимо, ти вже туди не поїдеш, — мовив Дипольд і якийсь час мовчав.

Ворожі вершники й далі стояли на місці.

— Кладіть! — за мить наказав Дипольд.

Чоловіки поклали камінь у ложку катапульти.

Трохи згодом Дипольд наказав знову:

— Цільтеся і крутіть.

Чоловіки направили катапульту, накрутили її для малого радіуса, ложка піднялася в повітря і за мить великий камінь упав перед вершниками. Вони мерщій розвернули коней і помчали через міст. На міських мурах залунали радісні вигуки.

Настав вечір, а коли споночіло, заясніли вогні ворожих багать перед передмістями і полями.

Наступного дня після ранкової відправи оборонці міста побачили, що на нижньому краї правого передмістя вороги на човнах, плотах і збитих дошках перебираються через Влтаву і йдуть на височину Летне, де були села Овенец, Голішовіц і Бубен. Решта ворогів вишикувалась коло річки.

Того дня посланців до Дипольда не присилали.

Другого й третього дня вороги тинялись навколо і споруджували табір. Дипольд не заважав їм, а коли в місті ставало тихо і вітер віяв із поля, можна було чути удари молотка і гамір.

Зрештою вороги підняли велику білу корогву, видніли й інші білі короговки. Над церквою Святого Віта одразу розгорнули велику шовкову малинову корогву Владислава, та й на княжому замку, інших спорудах і де-не-де на міських мурах майоріли малинові короговки.

Велика біла корогва в полі належала Конраду зі Зноймо, якого вороги обрали князем, далі видніла біла з зеленою каймою корогва Вратислава з Брно, корогва Оттона з Оломоуца, корогви Спітигнева і Леопольда, короговки інших людей: Богдана, Домаслава, старого Мікула і багатьох інших. Позаду всіх ворогів стояв Кохан, і ходила чутка, ніби він прийшов подивитись, як обидва князі знищать один одного, після чого решта лехів змогли б панувати.

На шостий день, відколи вороги отаборилися перед містом, вони підвезли на возах різні легкі метальні знаряддя та інше спорядження ближче до мурів. Підступили ближче й самі вороги. Ставши близенько, вони почали метати на верх міських мурів стріли з луків і арбалетів, каміння, списи і шматки заліза. Люди Дипольда не відповідали. За його наказом усі заховалися за зубцями і прикриттями. Коли скінчився обстріл, від ворогів відокремилась купа воїнів і побігла до мурів, потім друга, третя й багато інших. Підступивши ближче, вони заходилися бігти, несучи драбини, жердини, гаки, щити, мотуззя та інші предмети, щоб видиратися на мури. Приставили драбини до мурів і спробували підніматись. Позаду них стояло багато лучників, які ненастанно випускали стріли на верхній край мурів. Дипольд тепер подав знак, і за помахом його руки забамкали великі дзвони на дзвіниці церкви Святого Віта, а після першого удару оборонці метнулись наперед і почали скидати на напасників цеглу, каміння, колоди, обкуті залізом жердини, лити окріп та киплячу смолу. Одна частина воїнів стояла наготові й пускала стріли та списи туди, де показувались частини людських тіл між великими щитами, якими загородились вороги. Інша частина намагалася розбити ці щити важкими катапультами або спалити вогнем, або повалити їх на ворогів. Багато хто ненастанно метав каміння та дротики і пускав стріли з лука, цілячи у ворогів.

Дзвони на церкві Святого Віта бамкали й далі.

Інколи лунав чийсь пронизливий зойк, свідчачи про тяжку рану, часто в когось текла кров, а її й не помічали, іноді можна було бачити, як той або той заточився, і годі було сказати, чи то їх струшує вже передсмертна агонія, чи то тільки рана. Їх відносили назад, туди, де про поранених дбали піклувальниці. Видно було, як падають і вороги, інколи по кілька чоловік одразу разом зі своїми знаряддями, коли їх скидали з драбин, видно було, як їх відносять від мурів. Але надбігали нові вороги, на драбинах знову було повно напасників. Ставало дедалі більше й лучників, які намагалися влучити в оборонців міста. Дипольд збільшив число і своїх лучників. Він бачив, що прикриття, які спорудили воїни, що метали каміння та стріли у ворогів, заслабкі, й намагався замінити їх міцнішими. На тій ділянці мурів, яку штурмували вороги і де забралися оборонці, він міняв утомлених на свіжих. Тримали оборону й лісові люди і працювали, не покладаючи рук, як і зі стовбурами своїх лісів і дичиною, що водилася в них. Том Йоганнес сидів за прикриттям і вигукував слова, яких ніхто не чув, подавав руками знаки, на які ніхто не зважав.