Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вершники поїхали чагарниками до вкритої лісом гори, неподалік від якої стояло село Бржевнов. Озираючись, ще бачили, як позаду від них їде Божебор зі своїми людьми. А як виїхали на гору, дійшли до перехрестя Жерновніце та поїхали далі, то вже не бачили Божебора. Кавалькада тепер ненастанно рухалась на захід країни.

Дипольд, новий міський голова, того дня одразу дай багато розпоряджень. Він наказав наступного дня, тільки-но зійде сонце, всім бути на своїх місцях.

Другого дня, коли зійшло сонце, Дипольд із людьми свого почту поїхав на міські мури. Він був у тому бойовому обладунку, в якому бився на горі Високій. Його тіло вкривав чорний одяг, голову — чорний шолом. Червоний самоцвіт на шоломі притримував коротку білу пір'їну. На тулубі в нього видніла чорна матова кольчуга. Пояс і чорні оксамитові піхви меча були прикрашені червоними самоцвітами. По праву руку від Дипольда їхала княгиня Ґертруда. Вона була в темно-коричневому вбранні, саме таку барву полюбляв її чоловік. Позаду неї їхало кілька дам у білих шатах із поясом. Серед дам була й Дімут на своєму гнідому конику. Вона була в чорному вборі, а поверх нього — в бойовому обладунку, що полискував, наче срібло, на голові мала чорний шолом із пряжкою і чорною воронячою пір’їною. На поясі висів меч. Дімут була б точнісінько така, як Дипольд, якби не лискучий обладунок і чорна пір’їна. Виїхавши на мури, вони побачили перед бруствером жупана Юрика з його людьми і катапультами, потім Хотимира з людьми з Дечина й зі спорядженням, далі Дівіша, жатецького жупана, з великими запасами стріл, колод, каміння і займистого матеріалу, ще трохи далі — старого Любомира з багатьма знаряддями для метання грубих дротиків та інших важких предметів, згодом — Болеміла з рештою його воїнів. Він сидів серед них на стільці, поряд із ним стояла найбільша катапульта, яку мали захисники. А ще далі були Вецель і старий Вшебор, Преда і Ктибор, абати, єпископ, Гервазіус, Мілота та інші. А також Немой із Нетоліце зі своїми людьми з краю південного лісу і катапультами, далі стояли люди з Домажліце, а за ними — інші лісові люди: Вацлав із Вімперка, Вигон із Прахатіце, Ровно з Ровни і своїми людьми та людьми, які перейшли до нього від Вітіко. Вони мали коло себе катапульту, що могла метати велике каміння. Далі стояли Діт із Ветржні і Герман із Затеса, що, мабуть, ще й не одужав до ладу від своєї рани, Вернгард із Затоня та інші. Ще далі — Бен, син Бена, проводиря, що лишив своє життя на горі Високій, потім Бартоломеус, Здеслав, Каста та інші воїни. Провідавши й побачивши всіх, порозмовлявши з багатьма, Дипольд і княгиня повернулися до замку.

За два дні після цього дня вранці відбулася велична церковна відправа в церкві Святого Віта. Як настав ранок, Оттон, єпископ Празький, абати і священики в пишних церковних ризах правили службу так, немов під час великого Господнього свята. Були присутні княгиня, Дипольд, військові проводирі, багато воїнів та інших людей. Після Святих Дарів помолилися за перемогу у війні й отримали благословення.

Пополудні того самого дня до міста підступили вороги. Люди бачили полиски списів і рух велелюдних загонів. Показалися незліченні маси людей. Вони зайняли простір перед правим передмістям, немов готуючись розташувати табір. Усі захисники вийшли на міські мури. Була коло них і княгиня.

Надвечір того дня загін вершників поскакав від правого передмістя через міст. На списах у них майоріли білі прапорці. Доїхавши до лівого передмістя, вершники зупинилися.

Дипольд сказав Сезимі:

— Візьми двадцять вершників, поїдь туди з білими прапорцями і запитай, чого вони хочуть.

Сезима з двадцятьма вершниками поїхав до Мостової брами, його випустили, він наблизився до ворогів, і з мурів можна було бачити, що він якийсь час розмовляв із ними. Потім Сезима повернувся і, прибувши до Дипольда, повідомив:

— Вони кажуть, мовляв, один чоловік серед них на ймення Конрад, який має владу і якого вони називають князем, хоче розмовляти з тобою, якщо ти командувач міста, бо ж послав послів. Конрад хоче уникнути проливу крові. Тобі переказують вітання Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, Леопольд і Владислав.

— Їдь знову вниз, — відповів Дипольд, — і скажи: Дипольд розмовляє тільки з тими, хто кориться, і він пересвідчиться в їхній покорі, побачивши, як вони їдуть із двома білими прапорцями на одному списі. Інших прапорців він уже не визнає, і люди, які тепер тут, повинні від’їхати, щоб не сталося біди. З потомками Пржемисла — Вратиславом із Брно, Конрадом зі Зноймо, Оттоном з Оломоуца, Спітигневом, Леопольдом і Владиславом — він розмовлятиме тільки тоді, коли вони з мішками на головах і з мотуззям та камінням на шиї стануть перед ним навколішки.