Адальберт Штіфтер - Вітіко

Князь замовк, але вже ніхто не озивався.

— Тож прийміть усі мою подяку, — мовив він далі, — що ви тут зібрались усі, а тепер розійдімося.

Люди розійшлися. Князь підвівся зі свого місця, розмовляв ще з багатьма, а потім вийшов із зали. За ним пішли воїни його почту.

Коли настала третя година пополудні, люди знову зібралися в залі княжого замку. Прийшли всі, хто був уранці на зборах, не прийшов тільки Божебор.

Князь підійшов до свого стільця й сів. Настала дивна тиша, потім князь підвівся й заговорив:

— Любі та вірні! Я дякую вам, що ви, як я бачу, прийшли всі до одного. Я казав сьогодні, що вороги за кілька днів будуть під цією горою, але це не повинно перешкодити нашим діям. Тож нумо діяти якнайшвидше. Перше ніж завтра засіріє, я виїду з міста. Поки мене не буде, я даю наступні розпорядження: Тобі, Оттоне, єпископе Празький, я довіряю місто для понадземної оборони. Благай Господа, щоб він допоміг праву, навіть якщо це станеться, як сказав Болеміл, із гіркотою і внаслідок необхідності. Тобі, брате Дипольде, я довіряю місто для земної оборони. Ти радше покладеш своє життя, ніж утратиш честь і славу на землі і блаженство на небесах. Тобі Здику, єпископе Оломоуцький, я довіряю наш загін для понадземної оборони, супроводь нас, і проси про його успіх. Про земну оборону нашого загону подбаю я сам, і так добре, як зможу. Я візьму з собою невелику частку свого блакитного загону. Ти, Велиславе, підеш зі мною в Німеччину, а потім у битву, ти, Одолене, так само. Вітіко, ти підеш зі мною, будь у новій битві не менш обачний, ніж у минулій. А щоб нам не бракувало писарів, зі мною підуть ще мої двірські капелани Віліко і Бертольд. Збирайтеся завтра ще до світанку перед княжим престолом у місті. А ви, решта, слухайте мене: Оттоне, ти, людино церкви, Болеміле, ти, прибитий тяжким горем, Любомире, ти, про чий біль я пам’ятатиму, Дівіше, ти, вірний жупане, Хотимире, Предо, Вшеборе, ви, абати, Даниїле, Ґервазіусе, Немою і ти, Ктиборе, Бартоломеусе, Пшедборе і ти, Касто, що навряд чи одужав від своєї рани, і ти, Вецелю, бо ти, дарма що проти мого наміру, все-таки прийшов сюди, і Діте, Озеле, Ровно, кмети моїх передмість і геть усі! Мій провід над вами цієї миті припиняється і тепер наказує мій брат. Коли на міських мурах я знову торкнуся великої малинової корогви, командування перейде мені. Обороняйте місто, а як побачите, що я їду, підніміть малинову корогву ще вище, а коли почнеться битва перед містом, виходьте, як буде слушна нагода.

Коли князь проказав ці слова, до зали зайшла княгиня з жінками свого почту. Підійшла до верхнього краю столу і стала на місце, з якого відступив Дипольд. Жінки зупинились позаду неї.

— Я довіряю вам, — знову озвався князь, — Ґертруду, велику княгиню Богемії і Моравії, доньку побожного Леопольда, маркграфа Австрійського, мою ясновельможну і вельми кохану дружину. Бачите, який я впевнений, що місто лишиться у ваших руках.

— Ясновельможний князю, — відповів на те Оттон, єпископ Празький, — ми будемо дотримуватися твоїх настанов. Нехай Господь береже тебе й поверне переможцем, як Ісуса Навина в Обіцяний край, а княгиню ми захищатимемо не гірше, ніж твої воїни — державний скарб.

— Іди з Богом, високий пане, — мовив Любомир, — і нехай ми якнайшвидше побачимо твою корогву з міських мурів, щоб наші очі і очі княгині помітили цей знак.

— На цій горі, — озвався й Болеміл, — стоїть, наче в серці країни, князівський престол. На цій горі стоїть церква Святого Віта, церква над церквами нашої країни, на цій горі і в цій церкві лежать наші святощі, тіла наших святих, Вацлава і Адальберта, на цій горі спочивають багато високих князів, на цій горі стоїть княжий замок і перший жупний двір, на цій горі в церкві Святого Віта зберігають письмена і знаки, що є пам’ятками нашої країни і свідчать про її долю, на цій горі є тепер ще й живий клейнод — велика княгиня, бо ж вона велика княгиня. Ми збережемо святощі й клейнод. А ти, пане, перемагай, як і казав, своїм ім’ям і швидко клади край війні.

— Ми будемо вірні, як і завжди, — запевнив Дівіш, — іди, високий пане, впевнено своїм шляхом!

— Ми будемо вірні країні, князю і княгині! — вигукнув Юрик.

— Вірні та войовничі! — крикнув Пржедбор могутнім голосом, як колись у Вишеграді, коли він гукав: «Владислава обрано!».

— Вірні та войовничі! — гукнули майже всі присутні.

Тепер заговорив кмет правого передмістя:

— Високий пане! Нехай твою княгиню охороняють своїм тілом твої воїни з передмістя, вони всі радше поляжуть на цих мурах, ніж дозволять зіжмакати бодай одну стрічку її вбрання!