Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Як склепане залізо, — запевнив коваль, — тож вони відокремлять нас не більше, ніж на горі Високій від діда, що сидів у паланкіні!

— Атож, нехай тільки спробують! — почувся голос наче від землі. Вітіко глянув і побачив скрипаля Тома Йоганнеса, що сидів на отесаному камені.

— Тож ти знову у веселому настрої й при здоров’ї? — запитав він.

— Еге ж, — відповів скрипаль, — я вже майже одужав, але веселощі мені вже минулися. Поглянь, як я змінився, немов вітер вивернув кущ шипшини.

— Та й вивернутий кущ знову розцвітає, — втішив його Вітіко.

— Бо це дурень, що в будь-якому вигляді цвіте, — мовив скрипаль. — Мої руки — наче кутник у столяра Давида, я вже не зможу грати на скрипці, а якби я, щоб помститись, взяв спис, то був би змушений стати боком, щоб метнути його.

— Вони й без твого списа отримають відплату, — запевнив Вітіко, — а ти повинен щось придумати, щоб, коли настануть радісні дні, твоя скрипка, як і завжди, знову заспівала на зелених луках.

— Щоб навіть ворони та сойки утекли, — заперечив Том Йоганнес.

— Пильнуйте його, щоб із ним нічого не сталося, — порадив Вітіко.

— Ми подбаємо, — запевнив коваль, — і з нашої здобичі, яку принесуть вороги, дамо йому щось. Він навіть думки не мав піти додому.

— Бо хочу зачекати, що станеться далі, й не хочу бути десь далеко, коли князь даватиме своїм людям нагороду, — відповів Том Йоганнес.

— Тобі, Томе, теж дадуть нагороду, — запевнив Вітіко, — а пораненим буде особлива дяка.

— Тобто якщо вони самі нічого не здобудуть, — зітхнув скрипаль.

Вітіко ще розмовляв зі скрипалем Томом Йоганнесом, як прийшов Себастьян, швець із Плани.

Земляки сміялися, гукали й вітали його. Він мав на плечах плетений кошик, наче жінки, які несуть щось на ринок.

— Ти вже тут? — здивувався Вітіко. — І що ж ти приніс нам?

— Там усі в доброму здоров’ї, — озвався Себастьян. — Мартін і Люсія вітають вас, померло тільки дві жінки, причому одна не з нашої парафії, я подолав шлях туди і назад за десять днів, а в Бреттермельхіора рана на нозі. Я приніс чоботи, онучі та інші потрібні речі, приніс для себе шкурки куниць і тхорів.

— Навіщо тобі ті шкурки? — запитав Вітіко.

— Тутешні шевці зшивають шкурки і виготовляють дивовижні речі, — відповів Себастьян. — Гарненькі чобітки, шапки, чохли, бахрому до поясів, тож і я хочу цього навчитися, щоб потім у Плані виготовляти такі коштовні речі.

— Ти обрав трохи непідходящий час для навчання, — відповів Вітіко. — Занеси свої шкурки в безпечне місце і ставай до своїх людей.

— Я робитиму все, що треба, — запевнив Себастьян і сів поряд зі скрипалем Томом Йоганнесом на ще один отесаний камінь.

Вітіко звернувся вже до всіх:

— Я мушу попрощатися з вами. Нехай вас, люди, береже Господь, ми недовго будемо в розлуці.

— Бережи тебе, Боже! — побажали численні голоси.

— Дивись тільки, щоб вони не знівечили тебе так, як мене, — докинув скрипаль Том Йоганнес.

— Буду боронитись, — відповів Вітіко.

— Я теж боронився, — зітхнув скрипаль.

— І пильнуй Урбана! — нагадав коваль.

Вітіко подав Ровну руку, потім ще багатьом чоловікам, попрощався з усіма і пішов.

Прийшов до себе додому й зібрав усе, що хотів узяти з собою.

За годину після півночі до Вітіко прийшли Ламберт, Авґустин та Урбан. Вітіко послав слугу Якоба, щоб той привів чотирьох коней із княжої стайні, Якоб привів тварин, чоловіки озброїлись і сіли верхи, Вітіко на свого коня, а Якоб і решта троє на князевих коней. Раймунд мав лишатися в Празі. Вже від'їхавши від священицького дому, помітили, що коло єпископського двору стоять коні й люди Божебора готуються сідати верхи на них.

Вітіко зі своїми людьми поїхав до княжого престолу, а коли всі там зібралися і з’явився князь зі своїм почтом, усі попрощалися з єпископом, священиками і високими військовими проводирями, які прийшли туди, і рушили в похід. На чолі загону їхав підрозділ блакитних вершників, потім князь, ліворуч від нього єпископ Здик, далі їхали почти князя та єпископа, за ними Велислав, Одолен, Вітіко й капелани. Велислав мав тридцять чоловік, Одолен — сімох, Вітіко — чотирьох. Позаду їхав ще один підрозділ блакитних вершників.

Вершники спускалися до брами. Доїхавши до неї, побачили там Божебора з його людьми, і князь звернувся до нього:

— Божеборе, ти повинен дозволити мені, щоб я зі своїми людьми перший проїхав крізь браму.

Вітіко зі своїми людьми став убік, браму відчинили, і княжа кавалькада виїхала з міста.