Hermann Hesse - Гра в бісер

— Ну добре, — мовив Кнехт, — але як ти часом бачиш його, тобі не впадають в око ніякі зміни в ньому? — О так! У нього гарний вигляд, він веселий і якось дивно променіє — ви, мабуть, це мали на увазі? Звичайно, ми всі помітили це. Він помалу занепадає на силі, але стає все веселіший. Ми звикли до цього, але вам це не могло не впасти в око.

— Його доглядач Петрус, — мовив Кнехт, — бачить його ще частіше, ніж ти, але він не звик, як ти кажеш, до цього. Він навмисне приїхав до Вальдцеля — звичайно, знайшовши переконливий привід, — щоб намовити мене відвідати старого. А якої ти думки про нього? — Про Петруса? Він дуже добрий знавець музики, але скоріше педантичної, ніж творчої натури, трохи неповороткий тугодум. Він безмежно відданий старому Магістрові музики, не пошкодував би для нього й життя. Мені здається, що служіння обожнюваному володареві й кумирові поглинає його цілком, він одержимий ним. У вас не склалося теж такого враження? — Одержимий? Так, але мені здається, що цей юнак не просто одержимий пристрастю, не просто закоханий у свого старого зчителя і молиться на нього, а одержимий і зачарований справжнім, не вигаданим феноменом, який він краще бачить чи краще відчуває, ніж ви. Я розповім тобі, як мене самого вразив цей феномен. Отже, я сьогодні прийшов до старого Магістра, якого вже не бачив півроку. Після деяких натяків його доглядача я майже нічого чи таки й нічого не сподівався від цих відвідин: я просто злякався, що наш шановний учитель може нас невдовзі покинути назавжди, і поквапився сюди, щоб хоч раз іще побачити його. Коли він упізнав і привітав мене, обличчя його засвітилося, проте він нічого не сказав, тільки вимовив моє ім’я й подав руку, і мені здалося, що й той порух, і та рука світяться, весь він, чи принаймні його очі, сиве волосся й білорожева шкіра випромінювали якесь тихе, холодне сяйво. Я сів поряд із ним, він відіслав студента самим тільки поглядом, і між нами почалася найдивовижніша розмова з усіх, у яких я будьколи брав участь. Щоправда, спершу мене бентежило й пригнічувало, навіть соромило те, що я весь час звертався до старого й про щось питав, а він відповідав мені тільки поглядом; я не міг зрозуміти, чи моя мова, мої запитання щось для нього означають, чи просто здаються йому набридливим галасом. Це мене спантеличувало, розчаровувало і стомлювало, я сам собі здавався зайвим і набридливим: хоч би що я казав Магістрові, той на все відповідав тільки усмішкою чи коротким поглядом. Навіть більше — якби ті погляди не були такими приязними й щирими, я подумав би, що старий відверто глузує з мене, з моїх розповідей і запитань, з моєї непотрібної подорожі і з моїх відвідин. Зрештою, щось таке й було в його мовчанці і в його усмішці, вони справді виражали опір і догану, але інакше, на іншому рівні й іншою мірою почуттів, ніж, скажімо, могли б виражати глузливі слова. І вже зовсім знесилівши й зазнавши цілковитої невдачі в своїх, як здавалось мені, терплячих і ввічливих спробах залучити його до розмови, я нарешті почав розуміти, що цей старий чоловік легко впорався б і не з такою, а в сто крат більшою терплячістю, наполегливістю і ввічливістю, ніж були в мене. Можливо, мої потуги тривали чверть години чи півгодини, але мені здавалося, що минуло півдня, я вже почав занепадати духом і каятися, що приїхав сюди, піддаватися втомі й невдоволенню, в роті в мене пересохло. Ось він сидить переді мною, мій шановний патрон і друг, якому я завжди, відколи пам’ятаю себе, довіряв і був відданий цілим серцем і який ніколи не лишав без відповіді жодного мого слова, сидить і слухає, як я говорю, чи, може, й не слухає, цілком сховавшись за своєю променистою усмішкою, за золотою маскою, як за оборонним валом, недосяжний, приналежний до іншого світу з іншими законами. Все, що я хотів словами передати йому від себе, з нашого світу в його світ, відскакувало від нього, як морська піна від скелі. Нарешті — я вже втратив останню надію, — він пробив чарівні мури, якими оточив себе, нарешті прийшов мені на допомогу, нарешті щось сказав! Це було все, що я почув сьогодні від нього. «Ти стомлюєш себе, Йозефе», — тихо промовив він, і в голосі його я відчув зворушливу доброту й турботу, яку й ти добре знаєш у нього. І це все. «Ти стомлюєш себе, Йозефе». Наче він довго дивився, як я тяжко пра1цюю над чимось, і надумав застерегти мене. Слова він вимовляв трохи натужно, ніби давно вже не розтуляв уст для балачки. Одночасно він поклав руку, легеньку, як пір’їна, мені на плече, пильно глянув мені у вічі і всміхнувся. Тієї миті він скорив мене. Щось від його веселої німотності, від його терплячості й спокою перейшло на мене, і раптом я серцем своїм зрозумів старого й ту зміну, яка відбувалася в ньому: він пішов від людей у німоту, від слів — у музику, від думок — до згоди з самим собою. Я збагнув, що мені судилося тут побачити, збагнув цю усмішку, збагнув, чому він весь світився: то був взірець людини, святий, що дав мені годину побути в своєму сяйві, а я, недолугий, хотів його залучити до розмови, ставив йому нікчемні запитання. Хвалити бога, прозріння прийшло не надто пізно. Він міг би відіслати мене й тим самим назавжди відвернутися від мене. І я б тоді не пережив найдивовижнішого й найкращого з усього, що мені траплялося будьколи переживати.