Hermann Hesse - Гра в бісер

— Дякую тобі, — мовив Кнехт, — я радий, що Превелебного доглядає такий відданий і вдячний учень. А тепер скажи мені нарешті чітко і ясно: оскільки ти говориш не за дорученням свого вчителя, то чому ти прохаєш мене відвідати Монтпорт? — Ви тільки що стурбовано питали про здоров’я старого Магістра музики, — відповів юнак. — Видно, моє прохання навело вас на думку, що він хворий і що треба поквапитись, коли ви хочете встигнути ще раз побачити його. Я й справді вважаю, що треба поквапитись. Хоч мені й не здається, що дні Превелебного пораховані, але він прощається зі світом поособливому. Ось уже кілька місяців, як він зовсім відвик говорити, і якщо він завжди волів висловлюватися стисло, а не велемовно, то тепер став такий небагатослівний і тихий, що я аж боюся. Дедалі частіше трапляється, що він не відповідає на моє звертання чи запитання. Спершу я думав, що він починає недочувати, але ж бачу — ні, він чує так само добре, я не раз перевіряв. Отже, мені лишилося припустити одне: він став дуже неуважний і вже не може зосередити на чомусь увагу. Але й це мало що пояснює. Найпевніше, він уже, так би мовити, перебуває в дорозі, живе не зовсім серед нас, а все більше й більше у своєму власному світі, — наприклад, він уже віддавна майже ні до кого не ходить і майже нікого не пускає до себе, а тепер цілими днями й зовсім нікого, крім мене, не бачить. І ось відколи почалося не усамітнення, повільне відокремлення від світу, я вирішив зробити все, щоб Магістр ще раз побачив тих кількох своїх приятелів, яких, я знаю, він любив дужче, ніж інших. Якби ви, domine, відвідали його, то, безперечно, дуже потішили б свого давнього приятеля, я в цьому переконаний, і ще встигли б побачити майже ту саму людину, яку ви любили й шанували. Бо через кілька місяців або й через кілька тижнів він уже так не зрадіє, побачивши вас, можливо навіть, що він вас не впізнає чи й не помітить.

Кнехт підвівся, підійшов до вікна й трохи постояв, глибоко дихаючи й дивлячись надвір. Коли він знов обернувся до студента, той уже встав, мабуть, вважаючи, що аудієнція закінчена. Магістр подав йому руку.

— Ще раз дякую тобі, Петрусе, — сказав він. — Тобі, мабуть, відомо, що в Магістра є всілякі обов’язки. Я не можу так просто надягти капелюха й поїхати, треба всьому дати лад і багато чого зробити. Гадаю, що післязавтра я впораюся. А тобі вистачить двох днів, ти встигнеш скінчити свою працю в Архіві? Так? Ну, то я тебе покличу, коли буду готовий.

І справді, через два дні Кнехт у супроводі Петруса поїхав до Монтпорта. Коли вони зайшли до оточеного садком флігеля, де жив колишній Магістр, — гарної, тихої келії, то почули музику, що долинала з задньої кімнати, ніжну, прозору, але впевнену й дивовижно веселу музику: старий сидів і двома пальцями грав мелодію на два голоси. Кнехт зразу ж пізнав її — то була пісня для двох голосів із збірника кінця шістнадцятого сторіччя. Вони постояли, поки музика стихла, тоді Петрус гукнув Магістрові, що він повернувся і привіз із собою гостя. Старий з’явився в дверях і, замість вітання, усміхнувся їм. Ця привітна усмішка, яку всі так любили, завжди була подитячому щира, завжди світилася ласкою і добротою; минуло вже майже тридцять років, відколи Йозеф Кнехт побачив її вперше того бентежноблаженного ранку в музичному класі і відкрив, віддав своє серце цьому приязному чоловікові. Відтоді він часто бачив цю усмішку, щоразу з глибокою радістю й дивним зворушенням, і тим часом як Магістрове волосся помалу сивіло, аж поки зовсім побіліло, тим часом як голос його тихішав, потиск руки ставав слабший, а хода важча, усмішка нітрохи не втрачала свого чару, своєї осяйної чистоти й щирості. І ось друг і учень старого Магістра пересвідчився, що променистий, чарівний поклик цього усміхненого старечого обличчя, на якому блакитні очі й ніжний рум’янець з роками ставали все ясніші, був не колишній, стільки разів бачений, а ще тепліший, таємничіший, інтенсивніший. Аж тепер Кнехт зрозумів до кінця, в чому, власне, полягало прохання студента Петруса і як щедро він був винагороджений за свою поїздку, хоч думав, що тільки поступається тому наполегливому проханню.

Першому про ці свої міркування Кнехт розповів своєму приятелеві Карло Ферромонте, до якого навідався через кілька годин після свого побачення з Магістром. Карло був тоді бібліотекарем славетної монтпортської музичної бібліотеки. Саме він і передав цю розмову в одному своєму листі.

— Наш колишній Магістр музики, — сказав Кнехт, — був і твоїм учителем, ти також дуже любив його. А тепер ти його часто бачиш? — Ні, — відповів Карло, — тобто я, звичайно, бачу його і не так уже й рідко, скажімо, коли він виходить на прогулянку, а я саме повертаюся з бібліотеки, проте розмовляти з ним мені вже не доводилось кілька місяців. Він дедалі більше усамітнюється і, мабуть, важко вже витримує товариство. Раніше він призначав, бувало, вечір для таких людей, як я, колишніх своїх репетиторів, що служать у Монтпорті, але вже з рік, як ці вечори скасовано, і всі страшенно здивувалися, коли він поїхав до Вальдцеля на ваш вступ на посаду.