Hermann Hesse - Гра в бісер

Пізно восени першого року своєї служби, коли його друг ще тільки заглибився в китайські студії, Магістр одного дня, швидко переглядаю1чи щоденник канцелярії, натрапив на такий запис: «Прибув студент Петрус із Монтпорта, рекомендований Магістром музики, передав приватне вітання від колишнього Магістра музики, просить надати йому житло я допустити до праці в Архіві. Влаштований у готелі для студентів». Що ж, студента з його проханням він міг спокійно полишити на працівників Архіву, це була буденна справа. Але «приватне вітання від колишнього Магістра музики» стосувалося тільки його самого. Кнехт викликав студента до себе. Той виявився мовчазним юнаком, мрійливим і воднораз запальним на вигляд, що, мабуть, належав до монтпортської еліти, принаймні аудієнція в Магістра його нітрохи не збентежила. Кнехт запитав, що йому доручив передати колишній Магістр музики.

— Вітання, — відповів студент, — щире, шанобливе вітання, Превелебний, а також запрошення навідати його.

Кнехт запропонував гостеві сісти. Уважно добираючи слова, юнак повів далі: — Як я вже сказав, шановний Магістр доручив мені при нагоді передати вам вітання. А ще він натякнув, що хотів би незабаром, власне, якомога швидше, побачити вас у себе. Він запрошує вас, чи принаймні виявив таке бажання, щоб ви найближчим часом відвідали його, звичайно, якщо ви зможете поєднати ці відвідини зі службовою поїздкою і якщо вони не дуже позначаться на вашій праці. Десь таке його доручення.

Кнехт запитливо глянув на юнака: безперечно, це був один із вихованців старого Магістра. Він обережно спитав: — І доки ж ти гадаєш затриматися в нашому Архіві, studiose? [49] Студенте (лат.).

— Якраз доти, Превелебний, доки побачу, що ви лаштуєтесь їхати в Монтпорт.

Кнехт замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — А чому ти передаєш мені те, що звелів колишній Магістр, своїми словами, а не дослівно, як, власне, належало б? Петрус вперто витримав його погляд і повільно, обережно добираючи слова, наче говорив чужою мовою, відповів: — Ніхто мені не давав доручення, Превелебний, тому я й не міг передати його дослівно. Ви знаєте мого шановного Магістра, і вам має бути відомо, що він незвичайно скромна людина; в Монтпорті розповідають, буцімто ще як він був репетитором, але серед цілої еліти вже вважався майбутнім Магістром музики, вона прозвала його «великим скромником». І ось ця його скромність, а так само й повага до старших, послужливість, делікатність і терплячість, коли він постарівся, а особливо після того, як він відмовився від посади, ще побільшали, ви, звичайно, знаєте це краще за мене. Через цю свою скромність він ніколи не дозволив би собі просити вас, Превелебний, щоб ви його відвідали, хоч би як йому хотілося цього. Ось чому, domine, я не мав честі отримати такого доручення, а проте повівся так, наче отримав його. Якщо я помилився, то ви можете вважати це недійсне доручення справді недійсним.

Кнехт ледь усміхнувся.

— А як з твоєю працею в Архіві Гри? Це був тільки привід? — О ні! Мені треба записати там кілька кодів, отже, незабаром я однаково мусив би скористатися з вашої гостинності. Але мені здалося, що краще буде, як я трохи покваплюся.

— Дуже добре, — кивнув головою Магістр, знов споважнівши. — А можна запитати, чим викликана така поквапливість? На мить юнак заплющив очі й наморщив чоло, наче його боляче вразило запитання. Тоді знову втупився допитливим, поюнацькому критичним поглядом у Магістра.

— На це запитання немає відповіді, хіба що ви захочете поставити його точніше.

— Так я й зроблю, — мовив Кнехт. — Отже, Магістр почуває себе погано? Стан його небезпечний? Хоч Кнехт вимовив ці слова надзвичайно стримано, студент помітив, яка турбота і яка любов ховалася за його вдаваним спокоєм, і в його похмурому погляді вперше від початку їхньої розмови блиснула іскра зичливості, а голос забринів трохи привітніше й вільніше, і нарешті він відверто висловив те, що в нього було на серці.

— Пане Магістре, — сказав він, — не хвилюйтеся, Превелебний почуває себе непогано, він ніколи не хворів і не хворіє й досі, хоч, звичайно, від старості став кволий. Не можна сказати, що він дуже змінився чи раптово почав швидше підупадати на силі: він, хоч і недалеко, виходить на прогулянку, щодня потроху грає і донедавна вчив грати на органі двох школярів, ще зовсім новачків, бо завжди любив опікуватись найменшими. Але кілька тижнів тому він відмовився й від цих двох останніх учнів, а це вже якийсь симптом. Я насторожився й відтоді почав трохи пильніше приглядатися до Превелебного. Дещо примусило мене замислитись, тому я й приїхав сюди. Виправдує мене хіба та обставина, що раніше я сам був учнем старого Магістра, зважусь навіть сказати, улюбленим учнем, і його наступник ось уже рік як призначив мене доглядачем чи компаньйоном до нього, доручивши мені прислуговувати йому. Це було для мене дуже приємне доручення, бо я ні до кого не відчуваю такої пошани й прихильності, як до свого старого вчителя й патрона. Це він відкрив мені таємницю музики й навчив мене служити їй, і якщо я, крім того, ще й збагнув дух і сенс нашого Ордену, досяг повної зрілості і внутрішнього ладу, то це тільки завдяки йому, це він зробив мене тим, ким я є. Я з рік уже як зовсім переселився до нього, і хоч дещо студіюю і відвідую курси, але завжди намагаюся бути готовим до його послуг, їм, граю і виходжу на прогулянку разом з ним, а вночі сплю через стіну від нього. Отак живучи поряд із ним, я можу докладно спостерігати всі стадії… ну, скажімо, його старіння, його фізичного згасання і часом чую від декого зі своїх товаришів співчутливі або й глузливі зауваження про мою чудну службу — мовляв, такий молодий хлопець став служником і супутником життя старогопрестарого чоловіка. Та вони не знають, і, крім мене, мабуть, ніхто добре не знає, яку старість даровано цьому Магістрові, як він поволі кволішає і старіється тілом, усе менше споживає їжі, все більше стомлюється від своїх невеличких прогулянок, хоч ні на що не хворіє, і як він серед тиші свого старечого віку водночас дедалі більше перетворюється в саму духовність, святобливість, гідність і простоту. І якщо в моїй ролі компаньйона чи доглядача і є якісь труднощі, то вони полягають тільки в тому, що Превелебний не бажає, щоб його обслуговували чи піклувалися про нього, він завжди хоче лише давати й не хоче брати.