Hermann Hesse - Гра в бісер

— Равано! — зойкнув Даса. — Равано, сину мій, квіточко моя! Він упав навколішки і притулився обличчям до голівки вбитого; як молільник, стояв він перед безмовною дружиною і сином, обох оплакуючи, обом поклоняючись. Він відчував дух крові і тліну, змішаний з запахом трояндової олії, якою змащене було волосся хлопчика. А Праваті застиглим поглядом дивилася на них обох.

Хтось торкнув його за плече — то був один із воєначальників Ґовінди; він звелів Дасі підвестись і вивів його з кімнати. Даса не сказав Праваті жодного слова, і вона теж не озвалася до нього.

Його кинули, зв’язаного, на віз, доправили до столиці Ґовінди, а там посадили у в’язницю, знявши з нього частину пут. Вояк приніс глек із водою, поставив його на кам’яну долівку й замкнув двері на ключ і на, засув. Поранене плече пекло вогнем. Даса намацав глек з водою і змочив руки та обличчя. Йому хотілося й пити, але він утримався: так, міркував він, швидше прийде до нього смерть. Коли ж усе це скінчиться, коли? Він так прагнув смерті, як його сухе горло прагнуло води. Тільки смерть визволить його серце від катування, тільки тоді померкне перед ним образ матері з мертвим сином. Але серед тих мук на нього зглянулися втома і кволість, він опустився додолу й задрімав.

Прокинувшись із того короткого сну, ще не опам’ятавшись, він хотів протерти очі, але не зміг, його руки не були вільні, вони щось міцно тримали. Коли ж він зовсім прогнав сон і розплющив очі, то не побачив мурів в’язниці — навколо було листя й мох, залиті яскравим, зеленкуватим світлом. Він довго кліпав очима, світло пронизало його, мов нечутний, але потужний удар, по спині й потилиці в нього пробіг дрож, його аж почало судомити зі страху, він скривив обличчя, наче хотів заплакати, і, все ще кліпаючи, врешті оглянувся навколо. Виявляється, він стояв у лісі, тримаючи в руках сулію з водою, а біля його ніг мерехтів зеленим і бурим кольором струмочок; Даса знав, що далі, за папороттю, стоїть курінь, там чекає на нього той самітник, що послав його по воду, той, що так дивно засміявся, коли він попросив його розповісти про майю. Отже, він не програв битви й не втратив сина, не був ні раджею, ні батьком, а проте йог виконав його бажання, показав йому, що означала майя: палац і сад, книжки і розведення птахів, турботи володаря і батьківська любов, війна і ревнощі, кохання до Праваті і болісна підозра, що вона зраджує його, — все це було Ніщо, ні, не Ніщо, а майя! Даса стояв приголомшений, по щоках у нього котилися сльози, в тремтячих руках коливалась сулія, в яку він щойно набрав води для самітника, вода вихлюпувалась через край і текла по ногах, йому здалося, ніби в нього відрізали якусь частину тіла, щось вийняли з голови і в ній утворилася порожнеча: раптом у нього віднято довгі роки життя, старанно бережені скарби, відчуті радощі, вистраждані муки, страх і розпач, які він пережив, дійшовши до самого порога смерті, — все це кануло в безвість, зникло, перетворилося в ніщо, а все ж не в ніщо! Бо залишилися спогади, відбилися в пам’яті образи, він і досі бачив, як сиділа Праваті, велика, застигла, з посивілими за одну мить косами, і на колінах у неї лежав син, наче вона сама його задушила, лежав, наче її здобич, і руки й ноги його звисали з материних колін, мов зів’ялі бадилини. Ох, як швидко, як швидко й моторошно, як страхітливо й докладно показали йому, що таке майя! Все для нього змістилося, довгі роки, сповнені подій, стислися в секунди, те, що тількино здавалося суворою дійсністю, виявилось сном. То, може, сном було і все інше, що діялось раніше, — історія з сином раджі Дасою, його життя серед пастухів, його одруження, помста Налі, його втеча до самітника? Може, все це були тільки картини, що милують око на різьблених стінах палаців, де серед листя зображені квітки, зорі, птахи, мавпи і боги? І чи те, що він переживав тепер, що було в нього перед очима, — це пробудження зі сну про володарювання, війну і в’язницю, це стояння біля кринички, ця сулія, з якої знов вихлюпнулось трохи води, його теперішні думки — чи все це, врешті, не з того самого матеріалу, чи воно не сон, не ілюзія, не майя? А те, що він у майбутньому ще переживатиме, бачитиме своїми очима й торкатиме руками аж до самої смерті, — хіба воно буде з іншого матеріалу, матиме іншу природу? Ні, вся ця прекрасна й моторошна, чарівна й безнадійна зміна образів життя з його пекучими насолодами й пекучим болем, — тільки гра і видимість, тільки піна і сон, тільки майя.

Даса ніяк не міг отямитися. Знов затремтіла сулія в його руках, полилася додолу вода, холодними бризками впала йому на ноги й розтеклася. Чи йому знов наповнити сулію і віднести йогові, щоб той по3глузував з усього, що він пережив уві сні? Йому не дуже хотілося цього. Він вилив решту води з сулії і шпурнув її в мох, а сам сів і поринув у задуму. З нього було досить, навіть забагато цих марень, цього демонічного плетива переживань, радощів, мук, які стискали йому серце й заморожували кров, а потім раптом стали майєю, пошили його в дурні, всього з нього досить, йому більше не треба ні дружини, ні сина, ні трону, ні перемоги, ні помсти, ні щастя, ні мудрості, ні влади, ні чеснот. Він не хотів нічого, крім спокою, крім кінця, прагнув тільки одного: спинити й знищити це вічно рухоме колесо, цю нескінченну зміну картин. І себе він хотів би спинити й знищити, як тоді, коли в останньому бою накинувся на ворога, завдаючи йому ударів і сам отримуючи їх, ранячи його і сам дістаючи рани, поки не впав додолу. А що було потім? Потім настала хвилина непритомності, чи дрімоти, чи смерті. І зразу ж знов пробудження, знов довелося впускати в серце струмінь життя, знов перед очима попливли моторошні, чарівні, страхітливі картини, без кінця, без упину, аж до наступної непритомності, до наступної смерті. Та й це, мабуть, тільки перерва, коротенький, миттєвий спочинок, нагода полегшено відітхнути, а тоді все почнеться наново, знов він стане однією з тисячі фігур дикого, п’янкого, розпачливого танцю життя. Ох, усе це ніколи не зникне, йому немає кінця! Якийсь внутрішній неспокій змусив його звестися на ноги. Що ж, коли в цьому проклятому танці нема спокою, коли не можна здійснити його єдиного, заповітного бажання, він принаймні знов набере води й віднесе старому, як той йому наказав, хоч, власне, яке він має право наказувати? Це була послуга, якої від нього зажадали, доручення, його можна слухняно виконати, це краще, ніж сидіти й вигадувати різні способи самогубства; взагалі слухатись і служити багато легше й приємніше, багато невинніше й корисніше, ніж володарювати й відповідати за когось, — тепер він добре знав це. Отже, Дасо, бери сулію, гарненько зачерпни води й віднеси її своєму панові! Біля куреня вчитель зустрів його якимось дивним поглядом — у ньому було і запитання, і співчуття, і веселе розуміння; так старший хлопець дивиться на молодшого, коли той повертається після якоїсь важкої, не дуже гарної пригоди, після влаштованого йому випробування мужності. Цей принцпастух, цей безталанний приблуда, щоправда, повернувся тільки від кринички, куди він ходив по воду і де загаявся щонайбільше чверть години, але за цей час устиг посидіти у в’язниці, втратити дружину, сина й цілу державу, перейти ціле людське життя, побачити невпинний рух вічного колеса. Мабуть, він уже й раніше раз чи кілька разів прокидався, хапав ковток дійсності, а то б не прийшов сюди і не тримався б так довго; але тепер, здається, він прокинувся насправді, тепер він дозрів для довгого шляху. Треба згаяти не один рік, щоб тільки навчити його як слід сидіти і як слід дихати.