Hermann Hesse - Гра в бісер

Як його життєрадісність, його сад, його книжки стали йому поступово чужі, зрадили його чи він їх зрадив, так само чужою і невірною стала й та, що протягом довгих років була щастям і радістю його життя. Все почалося з політики і з тієї бурхливої розмови, коли його відразу до несправедливості й любов до миру Праваті майже відверто назвала боягузтвом, коли вона з розпашілими щоками кидала йому в обличчя палкі слова про честь володаря, про геройство і ганьбу, — Даса тоді був приголомшений, йому аж стало млосно, бо він раптом відчув, побачив, як віддалилася від нього дружина чи він від неї. Відтоді прірва між ними все збільшувалась, і ні він, ні вона нічого не робили, щоб запобігти цьому. Тобто робити щось мав Даса, бо ту прірву, власне, бачив тільки він і це в його уяві вона дедалі росла, аж поки стала страшним проваллям між двома світами, між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні», між душею і тілом. Коли він оглядався назад, йому здавалося, що він бачить усе дуже чітко: як колись Праваті, незрівнянна красуня Праваті закохала його в себе, як вона гралася ним, аж поки він кинув пастухів, своїх товаришів і приятелів, кинув просте й радісне життя пастуха й задля неї оселився серед чужих, став служником, приймаком у недобрих людей, що користалися з його закоханості і змушували тяжко працювати. Потім з’явився той ненависний Нала, і почалося його нещастя. Нала відняв у нього дружину, бо він був могутній, багатий раджа, його розкішні шати й намети, його коні і челядь спокусили вбогу, не звиклу до розкошів жінку, йому, певне, й не треба було на це багато зусиль. Проте чи міг би він справді спокусити її так швидко й легко, якби в душі вона була вірна і скромна? Ну та чи раджа спокусив її, чи просто здобув, проте завдав йому такої тяжкої муки, якої він доти ще ніколи 3не переживав. Але він, Даса, помстився, убив того, хто вкрав його щастя, то була для нього велика, радісна хвилина. Та йому відразу довелося тікати; багато днів, тижнів, місяців він ховався в кущах і в очереті безправним блукачем, не довіряючи жодній людині. А що тоді робила Праваті? Про це вони ніколи не розмовляли. В кожному разі, вона не побігла за ним, а почала шукати і знайшла його аж тоді, коли він як первородний був проголошений володарем, тоді він їй знадобився, щоб сісти на трон і оселитися в палаці. Тоді вона з’явилася, забрала його з лісу від достойного самітника. Його одягли в розкішні шати, зробили раджею, та все це тільки здавалося пишнотою і щастям, а насправді — що він тоді залишив, на що поміняв своє лісове життя? Поміняв на розкоші і обов’язки володаря, обов’язки, що спершу здавалися легкими, та потім ставали все важчі й важчі, поміняв на вродливу дружину, солодкі години кохання з нею, а ще на сина, на любов до нього й на дедалі більшу тривогу за його життя і щастя — адже на порозі стояла війна. Ось що принесла з собою Праваті, коли знайшла його тоді в лісі біля кринички. А що ж він залишив, від чого відмовився? Залишив мирне лісове життя, побожну самоту, відмовився від сусідства й прикладу праведного йога, відмовився від надії стати його учнем і послідовником, від глибокого, осяйного, нічим не скаламученого душевного спокою мудреця, від сподівання визволитись від життєвої боротьби і пристрастей. Зачарований вродою Праваті, понадившись на жінку, заразившись її марнославством, він збився з того єдиного шляху, де можна здобути волю і спокій. Ось яким тепер здавалося Дасі його життя, та й справді його легко було витлумачити саме так, коли дещо приховати, а дечого не помітити. Не помічав він, між іншим, того, що зовсім не був ще учнем самітника, навіть уже мав намір сам його залишити. Ось як легко все змішується, коли оглядаєшся назад.

Цілком інакше дивилася на ці речі Праваті, хоч вона куди менше за чоловіка думала про них. Про Налу вона зовсім забула. Навпаки, якщо її не зраджувала пам’ять, то саме вона заклала підвалини Дасиного щастя, дала йому все, що він має, — знов зробила його раджею, подарувала йому сина, наповнила його життя коханням і радістю, щоб кінець кінцем переконатися, що він не доріс до її ласки, не гідний її гордих планів. Бо ж хіба не зрозуміло, що майбутня війна має призвести тільки до розгрому Ґовінди, а отже, й до подвоєння її могутності та її багатства? І, замість того щоб радіти цьому, з запалом допомагати їй, Даса виступає проти війни, проти завоювань, що, на її думку, зовсім не личить раджі, і воліє бездіяльно старіти біля своїх квіток, дерев, папуг і книжок. Не те що начальник кінноти Вішвамітра, найпалкіший прихильник війни і майбутньої перемоги. Хоч би скільки вона порівнювала його з Дасою, все говорило на користь Вішвамітри.