Hermann Hesse - Гра в бісер

Даса добре бачив, як заприязнилася його дружина з тим Вішвамітрою, як вона захоплювалась ним і дозволяла захоплюватися собою веселому, відважному, мабуть, трохи поверховому й не дуже розумному воєначальникові, що завжди голосно сміявся, мав міцні зуби й виплекану бороду. Даса дивився на це з гіркотою і водночас зневажливо, вдаючи з себе глузливого і байдужого. Він не шпигував за ними й не хотів знати, чи приязні стосунки цієї пари перейшли межу дозволеного, межу пристойності, чи ні. Він дивився на закоханість Праваті у вродливого воєначальника, на те, що вона віддавала йому перевагу перед своїм надто вже не героїчним чоловіком, так само зовні байдуже, але в душі з гіркотою, як привчив себе дивитися на все, що відбувалося навколо нього. Чи дружина справді вирішила зрадити його чи тільки хотіла таким чином показати свою зневагу до його поглядів, не мало значення, але горе було, воно більшало, наближалось, насувалося на нього, як війна, як доля, його ніщо не могло стримати, не було іншої ради, як прийняти його, покірно витерпіти, і саме в цьому й полягали мужність і героїзм Даси, а не в воєнних наступах і завоюваннях.

Чи захоплення Праваті начальником кінноти або захоплення начальника кінноти нею залишалося в межах пристойного й дозволеного, чи посунулося далі, принаймні дружина — Даса розумів це — була менш винна, ніж він сам. Йому, Дасі, мислителеві, якого мучили сумніви, дуже хотілося б скинути на дружину вину за своє розбите щастя чи хоча б поділити з нею відповідальність за те, що він заплутався в тенетах кохання й шанолюбства, помсти й грабіжницьких наскоків; так, подумки він вважав жінку, кохання й хіть відповідальними за все зло на землі, за весь шал і буяння пристрастей, за перелюбство, смерть, за вбивство і війну. А проте він дуже добре знав, що Праваті не винна, що вона не причина, а швидше жертва, що ні її врода, ні його кохання до неї не зробили її тим, чим вона стала, що вона — тільки порошинка в сонячному промінні, тільки хвилька в річці й що він сам повинен був ухилитися від жінки й від кохання, від жадоби щастя й шанолюбних прагнень і або залишитися пастухом, задовольнившись своєю долею, або піти таємничою стежкою йогів і перемагати свої вади. Але він відмовився від цього, пропустив нагоду, він або не був покликаний до великого або зрадив своє покликання, і дружина, зрештою, має рацію, вважаючи його за боягуза. Зате в нього був син від неї, гарний, лагідний хлопчик, за якого він так боявся і саме існування якого все ще надавало сенсу й ваги його життю; так, це було велике щастя, хоч і болісне, сповнене тривоги, а все ж таки щастя, його власне щастя. І ось за це щастя Даса платив тепер муками, гіркотою в серці, готовністю йти на війну, вбивати, усвідомленням, що він іде назустріч своїй лихій долі. Десь там у своїх володіннях сидів раджа Ґовінда, якого під’юджувала мати вбитого Нали, того спокусника, що залишив по собі таку недобру згадку, і дедалі частіше наскакував на його землі, ставив дедалі нахабніші вимоги, і тільки союз із могутнім раджею Гайпалі надав би Дасі такої ваги, що він міг би змусити підступного сусіда дотримуватися давніх угод. Проте Гайпалі, хоч ставився до Даси прихильно, був родичем Ґовінди і ввічливо ухилявся від усіх спроб укласти такий союз. Отже, не було змоги уникнути лиха, не було надії, що переможе розум і людяність, неминуче наближалось і треба було його витерпіти. Даса вже й сам майже хотів, щоб почалася війна, щоб нарешті вдарили всі ті блискавки, що мали вдарити, і швидше сталося те, від чого однаково не втекти. Він ще раз навідався до раджі Гайпалі, без будьякого наслідку обмінявся з ним милими словами, далі закликав раду до поміркованості й терплячості, але вже без особливої надії, і, звичайно, озброювався. В раді тепер думки не сходилися тільки в одному; чи на новий наскок ворога 3відповісти походом у його країну, чи чекати, поки ворог сам почне війну, щоб він постав перед народом і перед цілим світом як напасник і порушник миру.

Проте ворог не сушив собі голови такими питаннями і одного дня поклав край цим обговоренням, нарадам і ваганням. Ґовінда інсценізував великий наскок, що змусив Дасу й начальника кінноти з найкращими його вояками поспішити до кордону, а поки вони були в дорозі, спрямував головні свої війська в глиб країни, підійшов до столиці, здобув міську браму й оточив палац. Дізнавшись, що його дружина й син сидять в обложеному палаці, а на вулицях міста точиться кривавий бій, Даса відразу повернувся назад; серце в нього стискалося від страшного болю, коли він думав про Равану і про смертельну небезпеку, яка йому загрожує. Тепер уже ніхто б не сказав, що це обережний полководець, який не любить війни; знавіснівши з горя і люті, він щодуху помчав зі своїми людьми до столиці, застав на всіх вулицях запеклий бій, добувся до палацу, неначе божевільний, кинувсь на ворога і бився, аж поки наприкінці того кривавого дня не впав додолу знесилений і весь поранений, Коли Даса прийшов до пам’яті, він був уже бранець, битва програна, а місто й палац у руках ворога. Його, зв’язаного, підвели до Ґовінди, Той глумливо привітав його і звелів відпровадити до кімнати; то була та сама кімната з різьбленням і позолотою на стінах, де лежали його книжки. Там, на килимі, випростана, із скам’янілим обличчям, сиділа його дружина Праваті, позад неї стояла озброєна варта, а на колінах вона тримала сина; [66] …а на колінах вона тримала сина… — Образові Праваті з мертвим сином на колінах Гессе явно надає рис архетипу Великої Матері (цей архетип вивчив і ввів у науковий обіг Юнґ), яка знов і знов народжує свою Дитину, душить її у своїх смертоносних обіймах і застигає в сльозах над її мертвим тілом. Ця безмежно лагідна і безмежно жорстока Мати, що все народжує і есе нищить свій плід, що бреше самим своїм буттям, — символ тієї ж таки майї. мов зламана квітка, лежало тендітне мертве тіло, обличчя посіріло, одяг був просякнутий кров’ю. Дружина не обернулася, коли ввели її чоловіка, не підвела очей, а невидющим поглядом дивилася на маленького мерця. Дасі здалося, що вона якось дивно змінилася, і аж за якусь хвилину він помітив, що в її косах, ще кілька днів тому чорних, мов крук, скрізь поблискувала сивина. Мабуть, вона давно вже сиділа так, заклякла, з дитиною на колінах, і обличчя в неї було наче маска.