Hermann Hesse - Гра в бісер

Як і більшість схимників і пустельників, Йозеф Фамулус довгі роки вів запеклу й виснажливу боротьбу з самим собою. Хоч він зрікся мирського життя, віддав своє майно і свій дім, залишив місто з його втіхами, та від себе самого втекти не міг, йому були притаманні всі тілесні й душевні пристрасті, що доводять людину до біди і спокуси. Найперше він поборов у собі все тілесне, суворо й невблаганно привчав своє тіло до спеки й холоду, до голоду й спраги, до шрамів і мозолів, аж поки воно поволі зів’яло й висохло, але навіть у тій худій оболонці аскета прадавній Адам часто приголомшував його й сердив шаленими бажаннями й пристрастями, мріями й видивами; адже ми знаємо, що диявол особливо полюбляє відлюдників і схимників. Тож як потім до нього час від часу почали навідуватись люди, що шукали розради чи хотіли висповідатись, він сприйняв це як голос милосердя, як полегкість у своєму схимницькому житті: воно набуло сенсу і змісту, яких сам Йозеф не міг би йому надати, він тепер мав якийсь обов’язок, міг служиш ближнім чи богові як знаряддя, що привертає до нього душі. То було чудове почуття, воно справді підносило дух. Але потім виявилося, що й душевні скарби теж мають земне походження і можуть стати пастками й спокусами. Бо часто, коли якийсь мандрівник — піший чи верхівець — зупинявся перед його печерою, видовбаною в кручі, і просив напитись, а далі бажав висповідатись, нашого Йозефа сповнювало почуття втіхи й задоволення, задоволення самим собою, марнославне й самолюбне почуття; він жахався, коли усвідомлював його. Не раз він падав навколішки й молився, щоб бог його простив, щоб до нього, негідного, не приходив більше жоден покутник — ні пустельники з сусідніх хиж, ні миряни з сіл та міст. Та не набагато краще він почував себе й тоді, коли до нього справді довго ніхто не навідувався, а як потім знов їх приходило багато, Йозеф ловив себе на нових гріхах: бувало, що він, слухаючи ті чи інші визнання, відчував якийсь холод, неприязнь, навіть зневагу до грішника. Зітхаючи, він почав боротися і з цими спокусами, і був час, коли вій після кожної вислуханої сповіді накладав на себе самого кару й покуту. Крім того, він завів для себе закон: не тільки ставитись до всіх грішників як до братів, а ще й виявляти до них особливу пошану, тим більшу, чим менше подобався йому відвідувач; Йозеф сприймав кожного з них як божого гінця, посланого, щоб випробувати його. Так минуло багато років, згодом, коли він уже почав старіти, життя його набуло певної врівноваженості, і всім, хто жив поблизу від нього, він почав здаватися бездоганним праведником, що знайшов заспокоєння у вірі.

Але заспокоєння — також щось живе, і, як усе живе, мусить рости і зменшуватись, мусить пристосовуватись до умов, витримувати випробування і зміни обставин. Таке було й заспокоєння Йозефа Фамулуса: дуже нестійке, то видиме, то ні, то близьке, мов свічка, яку несеш у руці, то далеке, мов зірка на зимовому небі. А з часом йому все частіше почав затьмарювати життя новий, особливий гріх і спокуса. То не було якесь сильне, бурхливе збудження, бунт чи повстання інстинктів, а швидше навіть щось протилежне. Він спершу легко витримував те почуття, навіть майже не помічав його: в нього нічого не боліло, нічого йому не бракувало, то був просто млявий, сонний, знуджений настрій, який можна було окреслити тільки негативно; щось у його душі зникало, відмирало. і врешті його перестало будьщо тішити. Його стан був схожий на ті дні, коли й сонце не світить, і дощ не йде, небо якесь непорушне, заглиблене в себе, сіре, але не темне, повітря парке, але не таке, як перед бурею. Ось такі дні настали й для літнього вже Йозефа; він дедалі менше відрізняв ранок від вечора, свято від буднів, хвилини піднесення від хвилин Пригнічення, життя текло мляво, позначене втомою і байдужістю. Прийшла старість, думав він, зітхаючи. Йому було сумно, бо він сподівався, що, коли постаріє, коли поступово згаснуть тривоги й пристрасті, життя його стане світліше й легше, він ще на крок наблизиться до вимріяної гармонії і зрілого душевного спокою, а виявилося, що старість його розчарувала, обдурила, бо не дала нічого, крім цієї виснажливої, одноманітної, незатишної порожнечі, почуття цілковитого пересичення. Він усім переситився, йому набридло існувати, дихати, спати вночі й жити в печері на краю невеличкого оазису, набридло вічне чергування ранку й вечора, набридли мандрівники і прочани на верблюдах і на ослах, а найбільше набридли ті люди, що приходили відвідувати саме його, ті нерозумні, лякливі й водночас сповнені такої дитячої віри люди, які відчували потребу розповісти йому про своє життя, про свої гріхи і свій страх, про свої спокуси і самозвинувачення. Інколи йому здавалося, що так Само, як в оазисі вода з маленького джерельця стікає до викладеної 2камінням кринички, потім тече струмочком серед трави, ще трохи пробивається крізь пісок у пустелі, а далі пропадає в ньому, так і всі ці сповіді, накопичені гріхи, розповіді про життя, всі ці муки сумління, тяжкі й легкі, справжні і вдавані, стікаються до його вуха десятками, сотнями, все нові й нові. Але вухо не мертве, як пісок у пустелі, воно живе і не може вічно вбирати, всмоктувати й поглинати, воно стомилося, перенасичилось, переповнилось, воно прагне, щоб цей плин і плескіт слів, визнань, турбот, скарг і самокатувань нарешті припинився, щоб колись замість цього нескінченного потоку настали спокій, смерть і тиша. Так, він захотів кінця, він стомився, йому було всього цього досить, навіть більше ніж досить, його життя втратило глибину, стало нічого не вартим, він дійшов навіть до того, що часом ладен був покласти край тому животінню, покарати себе і зникнути зі світу, як колись зник, повісившись, зрадник Іуда. І як у перші роки схимницького життя диявол намагався посіяти в його душі бажання, видива і уявлення тілесних утіх, так він тепер почав тривожити його думками про самогубство, спонукав Йозефа приглядатися до кожної гілляки, чи годиться вона, щоб закинути на неї зашморг, і до кожної скелі, чи досить вона висока й стрімка, щоб з неї кинутися вниз. Йозеф опирався цій спокусі, боровся з нею, не піддавався їй, але його день і ніч спалював вогонь ненависті до себе й точила жадоба смерті, життя здавалось йому нестерпним, осоружним.