Hermann Hesse - Гра в бісер

Маро люто шпурнув сокиру геть.

— Я не можу! — пробурмотів він, проштовхався крізь коло найдостойніших і зник в юрбі.

Дехто стиха засміявся. Прамати побіліла з люті, сердита на боягузливого, нікчемного Маро не менше, ніж на зарозумілого заклинача дощу. Вона кивнула одному із старійшин, тихому поважному чоловікові, що стояв, спершись на сокиру і, видно, соромився всього цього неприємного видовиська. Той виступив наперед, коротко, приязно кивнув жертві, — зналися вони ще з хлоп’ячих років, — і тепер Кнехт послужливо заплющив очі, міцно заплющив і ледь схилив голову. Старий ударив його сокирою, і жертва впала додолу. Туру, новий заклинач дощу, не міг вимовити й слова, тільки жестами показав, що треба робити. Невдовзі виріс великий стос дров, і на нього поклали мертве тіло. Врочистий ритуал добування вогню з допомогою двох освячених паличок був першим актом Туру на посаді заклинача дощу.

За тих часів, коли ще був живий святий Іларіон, хоч уже й досяг глибокої старості, в місті Газі проживав один чоловік на ім’я Йозеф Фамулус, тобто Служник, який до тридцяти років чи й довше провадив світське життя і читав поганські книжки, але потім через жінку, якої він домагався, спізнав святе вчення і втіху християнських чеснот, піддався очисному хрещенню, зрікся своїх гріхів і не один рік просидів у ногах пресвітерів міста, з жадібною цікавістю слухаючи улюблені розповіді про життя праведних схимників у пустелі, аж поки одного дня, вже тридцятишестирічним, став на той шлях, який здолали до нього святі Павло й Антоній, а після них ще стільки праведників. Він віддав рештки свого майна старійшинам, щоб ті розділили його між бідними парафіянами, попрощався з друзями біля міської брами й подався в пустелю, з жалюгідного світу в убоге життя схимників.

Довгі роки його пекло й сушило сонце, довгі роки він здирав у молитві коліна об каміння й пісок, не вживав їжі до заходу сонця, щоб потім поживитися жменькою фініків; дияволи мучили його своїми спокусами й випробуваннями, глумилися з нього, але він перемагав їх молитвою, покутою, самозреченням, так, як ми й читаємо в життєписах праведників. Не одну ніч він, не склепивши ока, стежив за зірками, і вони теж спокушали й бентежили його, він пізнавав астральні фігури, з яких колись навчився вичитувати історію богів і символи людської натури — пресвітери цілком відкинули цю науку, але вона ще довго переслідувала його видивами й думками з тих часів, коли він був поганином.

Скрізь, де в тому голому пустельному краю било джерельце, де було трохи зелені, менший чи більший оазис, жили тоді схимники, декотрі самотою, а декотрі невеличкими братствами, як їх зображено на фресці пізанського КампоСанто; [58] …як їх зображено на фресці пізанського КампоСанто… — Фреска XIV ст. на стіні КампоСанто (кладовища) в Пізі, яка постраждала в часи другої світової війни. На ній, поряд зі сценами людської суєти і тріумфу смерті, зображено пустелю, серед якої роздумують і провадять розмови анахорети; один із них доїть лань, другий вражено спостерігає це диво. жили вони в злигоднях, але з любов’ю до ближнього і були палкими прихильниками своєрідного ars moriendi [59] …ars moriendi — мистецтва вмирати… — Вислів із лексикону середньовічної повчальної літератури. То було вміння слухати. — Особливе служіння Йозефа Фамулуса, яке полягало в терплячому вислухуванні тих, хто приходив сповідатися, змальоване в явно автобіографічних тонах. Справа в тому, що Гессе в другій половині свого життя і особливо наприкінці його отримував неймовірну кількість листів від незнайомих — від юних кандидатів у самогубці, від дозрілих людей, що почали сумніватися в сенсі свого життя й зазнали тяжкої душевної кризи, від жертв фашизму, що шукали розради, і від вчорашніх правовірних фашистів чи націоналістів, які намацували шлях до нового, гуманнішого світу ідей. Усі ці кореспонденти зверталися до письменника з підсвідомою довірою, як до лікаря. Таким чином муки й спокуси Йозефа Фамулуса були добре відомі самому письменникові. — мистецтва вмирати для світу і для власного «я», наближатися своєю смертю до нього, до Спасителя, до світла й нетлінності. їх відвідували ангели й дияволи, вони складали гімни, виганяли демонів, лікували, давали благословення, наче взявши на себе завдання могутнім злетом запалу й відданості, екстатичним надміром зректися всього світського, спокутувати жадобу насолод, брутальність і хтивість багатьох минулих і багатьох майбутніх віків. Дехто з тих пустельників, мабуть, володів старовинними способами очищення ще з поганської доби, методами і вправами, за допомогою яких в Азії вже сотні років уміли плекати свій дух, хоч про це вголос не мовилося і хоч ніхто вже не навчав цих методів і йогівських вправ, бо на них була накладена заборона, яку християнство дедалі більше накладало на все поганське.