Hermann Hesse - Гра в бісер

Невдовзі після того, на бажання нової праматері, так само врочисто відбули сівбу. Процесія велично обійшла поле, стара вкинула перші жмені зерна в громадську землю, обабіч неї ступали сестри, кожна з клунком зерна, з яких прамати набирала його в жменю. Кнехтові трохи відлягло від серця, коли церемонія була нарешті закінчена.

Але зерно, так урочисто посіяне, не дало ні радості, ні врожаю, — то був страшний, нещадний рік. Почавши з повернення до зими й до морозу, погода тієї весни робила людям різні каверзи й капості, а влітку, коли нарешті ріденька, низенька, жалюгідна ярина вкрила поля, прийшло останнє і найгірше лихо — почалася нечувана посуха, якої ще не пам’ятали люди. Тиждень за тижнем сонце кипіло в білястій спекотній імлі, струмки попересихали, від сільського ставка залишилася тільки брудна калюжа — рай для бабок і незчисленних хмар комарів, суха земля порепалася, на очах в’янув і гинув урожай. Часом над селищем збиралися хмари, але вітер їх розганяв, а коли й випадав ріденький дощик, то після нього цілими днями віяв зі сходу суховій, часто блискавка влучала у високі дерева, і напівсухі верхівки вмент спалахували вогнем.

— Туру, — сказав якось Кнехт синові, — не буде з цього добра, всі демони повстали проти нас. Почалося з того зоряного дощу. Мені здається, що я накладу життям. Затям собі: якщо доведеться принести мене в жертву, ти негайно ж заступи моє місце і найперше зажадай, щоб тіло моє спалили й розвіяли попіл на полі. Взимку вам доведеться тяжко голодувати. Та після цього ваше лихо скінчиться. Ти мусиш подбати про те, щоб ніхто не чіпав громадського насіння, за це треба карати на смерть. Другий рік буде вже кращий, і люди казатимуть: «Добре, що в нас новий, молодий заклинач погоди».

Селище було охоплене розпачем, Маро нацьковував людей на Кнехта, часто, коли він ішов вулицею, люди вигукували навздогін йому погрози й прокльони. Ада лежала в гарячці, її мучила блювота. Молитовні походи, жертви, довгі барабанні хори, що могли хоч кого розчулити, вже не допомагали. Кнехт керував ними, це був його обов’язок, та потім, коли люди розходились, залишався сам, усі його уникали. Він знав, що треба робити, знав також, що Маро вже вимагав у праматері, щоб його, Кнехта, віддали в жертву. Дбаючи про свою честь, а також з любові до сина він нарешті зважився на останній крок: одяг Туру в парадні шати, повів його до праматері як свого наступника, а сам склав із себе обов’язки й запропонував себе в жертву. Прамати хвилину зацікавлено, пильно дивилась на нього, тоді кивнула головою і сказала: — Гаразд.

Жертву принесли того ж таки дня. Всі жителі селища хотіли бути присутніми на цій церемонії, але багатьох звалила з ніг різачка, Ада також лежала тяжко хвора. Туру в урочистих шатах і гостроверхій шапці з лисячого хутра мало не зомлів від спеки. В поході брали участь усі найшановніші й найдостойніші люди селища, які не були хворі: прамати з двома сестрами, старійшини, головний барабанщик Маро. За ними безладною юрбою ішла решта. Заклинача дощу ніхто вже не ображав, усі були мовчазні й пригнічені. Похід посувався до лісу, до великої круглої галявини, яку Кнехт сам вибрав для цього. Багато чоловіків узяли з собою кам’яні сокири, щоб нарубати дров для вогнища, на якому спалюватимуть тіло. Прибувши на галявину, ті, що йшли на чолі походу, поставили заклинача дощу посередині, а самі оточили його невеликим колом. Далі, більшим колом, поставали всі інші. Оскільки люди нерішуче, збентежено мовчали, першим озвався сам Кнехт.

— Я був вашим заклиначем погоди, — сказав він, — і довгі роки намагався виконувати свої обов’язки якомога краще. Тепер демони повстали проти мене, мені вже ні в чому не щастить. Тому я запропонував себе в жертву. Демони стануть після цього ласкавіші. Мій син Туру буде вашим новим заклиначем дощу. А тепер убийте мене, і коли я буду мертвий, докладно виконуйте всі вказівки мого сина. Прощавайте! Але хто ж мене вб’є? Я пропоную барабанщика Маро, це робота якраз для нього.

Кнехт замовк, але ніхто не ворухнувся з місця. Туру, аж багряний під тяжкою хутряною шапкою, страдницьким поглядом обвів присутніх, уста його батька скривилися в глузливій посмішці. Нарешті прамати розлючено тупнула ногою, жестом підкликала Маро й гукнула йому: — Іди ж! Бери сокиру і роби, що треба! Маро з сокирою в руках спинився перед своїм колишнім учителем, він ненавидів його тепер ще дужче, ніж досі, глузлива посмішка на мовчазних старечих устах тяжко ображала його. Він підняв сокиру, замахнувся, цілячись у голову, але не вдарив, затримав сокиру вгорі й уп’явся поглядом у свою жертву, чекаючи, поки вона заплющить очі. Та дарма, Кнехт уперто тримав очі розплющеними й дивився на чоловіка а сокирою. Обличчя його майже нічого не виражало, якщо й можна було щось прочитати на ньому, то хіба що співчуття чи глум.