Hermann Hesse - Гра в бісер

— Ми весь час кружляємо навколо того самого, — відповів Александр. — Я мушу, повашому, визнати, що за певних обставин окрема людина має право порушувати закони, в які я вірю і які повинен боронити. Але я не можу одночасно вірити в наш лад і в наше особисте право порушувати цей лад, — прошу вас, не перебивайте мене. Я можу тільки визнати, що ви, як видно з усього, переконані, ніби ваш фатальний крок не позбавлений сенсу і ви маєте право на нього, що ви вбачаєте в ньому своє покликання. Ви ж не сподіваєтесь, що я схвалю ваш вчинок. Але ви домоглися ось чого: я відмовився від своєї попередньої думки повернутії вас в Орден і переконати, щоб ви змінили свій намір. Я не заперечую проти вашого виходу з Ордену й передам Колегії, що ви добровільно відмовилися від своєї посади. Більше я для вас нічого не можу зробити, Йозефе Кнехте.

Магістр Гри в бісер покірно схилив голову. Потім тихо сказав: — Дякую вам, Превелебний. Скриньку я вам уже віддав, а тепер через вас передаю Колегії деякі свої нотатки про те, що робиться у Вальдцелі, а насамперед про репетиторів і про тих небагатьох осіб, що, на мій погляд, можуть бути кандидатами на посаду Магістра.

Він витяг з кишені кілька згорнутих аркушів, поклав їх на стіл і підвівся. Глава Ордену також устав. Кнехт підійшов до нього й сумно, але приязно глянув йому у вічі. Так він дивився довгу хвилину, тоді вклонився й сказав: — Я хотів попросити вас подати мені на прощання руку, а тепер, мабуть, мушу відмовитися від цього бажання. Ви завжди були для мене особливо дорогі, і сьогоднішній день також не змінив моїх почуттів до вас. Прощавайте, любий, шановний друже.

Александр мовчав, лише трохи зблід; якусь мить здавалося, що він хоче підняти руку й подати Кнехтові. Він відчув, що до очей йому підступають сльози, схилив голову, відповів на поклін Кнехта й відпустив його.

Коли двері за Кнехтом зачинились, Александр ще трохи постояв, дослухаючись до його кроків, що поволі віддалялися, а як вони зовсім затихли, як завмер останній звук, почав ходити з кутка в куток по кімнаті. Аж ось знов почулися кроки, і в двері хтось тихо постукав. Зайшов молодий служник і сказав, що якийсь відвідувач хоче поговорити з Магістром.

— Скажи йому, що я зможу прийняти його за годину і що я його прощу говорити коротко, бо мене чекають невідкладні справи. Стривай! Зайди ще до канцелярії і передай старшому секретареві, хай негайно скликає на післязавтра засідання Колегії і хай попередить, що присутність усіх її членів обов’язкова, для того, хто не з’явиться, виправданням може бути хіба що тяжка хвороба. Потім піди до економа й скажи, що мені треба завтра вранці їхати у Вальдцель, хай на сьому годину ранку приготує карету.

— З вашого дозволу нагадаю, що можна було б скористатися каретою Магістра Гри, — мовив юнак.

— Тобто як? — Превелебний прибув учора в кареті. А щойно він вийшов з будинку й сказав, що далі піде пішки, а карету залишає до послуг Колегії.

— Гаразд, коли так, то я поїду завтра у вальдцельській кареті. Повтори, будь ласка, мої вказівки.

Служник повторив: — Ви приймете відвідувача за годину, і він має викласти свою справу коротко. Старший секретар повинен на післязавтра скликати засідання Колегії, присутність усіх її членів обов’язкова, для тих, хто не з’явиться, виправданням може бути хіба що тяжка хвороба. Завтра о сьомій ранку ви поїдете до Вальдцеля в кареті Магістра Гри.

Коли служник вийшов, Магістр Александр зітхнув і підійшов до столу, біля якого він щойно сидів з Кнехтом. У вухах у нього й досі відлунювали кроки тієї незрозумілої людини, яку він любив дужче, ніж будького, і яка завдала йому такого великого горя. Завжди, ще від того часу, як Кнехт за його допомогою призвичаювався до своїх нових обов’язків, він любив його, і серед багатьох інших Кнехтових прикмет особливо подобалась Александрові його хода: енергійна, карбована, а проте легка, майже невагома, щось середнє між ходою поважного чоловіка й дитини, між ходою священика й танцюриста, аристократична хода, яка надзвичайно пасувала до його обличчя й голосу. Так само пасувала вона до всього його образу — бо він був особливий касталіець і особливий Магістр, — до його особливої владності й особливої погідності, що часом трохи нагадувала аристократичну стриманість його попередника, Магістра Томаса, а часом простоту й чарівність Магістра музики. І ось цей чоловік пішов звідси так несподівано й квапливо, пішов пішки, хтозна й куди, і, мабуть, він, Александр, ніколи вже з ним не зустрінеться, ніколи не почує його сміху, не побачить, як його гарна рука з довгими пальцями накреслює ієрогліфи Гри в бісер. Александр узяв аркуші, що лишилися на столі, й почав їх читати. То був короткий заповіт, стисло й поділовому написаний, часто тільки тези замість речень; він мав полегшити Колегії працю під час наступної ревізії Селища Гри і виборів нового Магістра, Кожне зауваження було розумне й корисне, кожне виписане дрібними, гарними літерами; і в словах, і в самому письмі відбивалась неповторна, ні на кого не схожа індивідуальність Йозефа Кнехта, не менше, ніж на обличчі, в голосі, в ході. Важко буде Колегії знайти йому наступника такого рівня; справжні володарі і справжні індивідуальності з’являються рідко, і кожна така людина — щаслива знахідкаподарунок долі, навіть тут, у Касталії, в Провінції еліти.