Hermann Hesse - Гра в бісер

— Плініо, — сказав він, — у тебе такий вираз обличчя, наче твого сина принесли додому мертвого. Він не мала дитина й не міг потрапити під машину або наїстися вовчих ягід. Візьми себе в руки, друже. Поки сина немає вдома, хай я трохи повиховую тебе. Я оце спостерігав тебе і бачу, що ти не в найкращій формі. Коли атлет дістає удар чи на нього звалюється якийсь тягар, його м’язи тієї миті наче самі собою виконують необхідні рухи, розтягуються чи скорочуються і допомагають організмові опанувати становище. Так і ти, Плініо, як добрий учень, тієї миті, коли відчув удар — чи те, що в перебільшеній своїй чутливості сприйняв як удар, — повинен був скористатися першим способом захисту при душевних травмах і згадати про сповільнений, опанований віддих. Замість того ти дихаєш, наче актор, що має зображати нервовий струс. Ти надто безборонний, ви, світські люди, здається, якось особливо вразливі на страждання й тривоги. В цьому є щось безпорадне й зворушливе, а часом, коли йдеться про справжні страждання і мучеництво має сенс, навіть величне. Але на будень така відмова від захисту — кепська зброя; я подбаю про те, щоб твій син був краще озброєний, якщо йому потрібно буде захищатися. А тепер, Плініо, зроби зі мною, будь ласка, кілька вправ, хай я побачу, чи ти справді їх уже позабував.

З допомогою дихальних вправ, виконаних під його суворо ритмічну команду, Кнехт щасливо відвернув Плініо від самокатування, після чого той уже спокійно вислухав розважні докази приятеля й відігнав від себе страх і тривогу. Вони піднялися нагору, до кімнати Тіто. Кнехт весело обвів очима помешкання хлопця, де лакував цілковитий розгардіяш, узяв зі столика коло ліжка книжку, побачив закладений у неї папірець і витяг його — то виявилася записка від зниклого господаря кімнати. Кнехт засміявся й подав записку Десиньйорі, в якого також проясніло обличчя. В записці Тіто повідомляв батьків, що він сьогодні рановранці поїхав сам у гори й чекатиме на свого вчителя в Бельпунті. Він просив вибачити йому, що він дозволив собі маленьку втіху, перше ніж його воля знов буде прикро обмежена: йому вкрай не хотілося відбувати цю коротку, чудову подорож у супроводі вчителя, вже під наглядом, як полонений.

— Я його цілком розумію, — мовив Кнехт. — Отже, завтра я також поїду в гори і, мабуть, застану його вже на дачі. А тепер найперше піди до дружини, хай вона не хвилюється.

Після цього в будинку запанував веселий, спокійний настрій. Того вечора Кнехт на прохання Плініо коротко розповів йому про події останніх днів і про свої дві розмови з Магістром Александром. Тоді ж таки він записав на аркушику один цікавий вірш; той запис тепер зберігається в Тіто Десиньйорі. Ось як це сталося.

Перед вечерею господар залишив на якийсь час Кнехта самого. Він побачив шафу, повну старих книжок, і зацікавився ними. Це теж було задоволення, від якого він відвик за довгі роки аскетичного життя і яке тепер викликало в нього теплі спогади про студентські часи: стояти перед незнайомими книжками, брати навмання якийсь том, що привабить тебе позолотою чи прізвищем автора, форматом чи кольором шкіри. Він спершу з приємністю перебіг очима по назвах на спинках книжок і пересвідчився, що тут була сама белетристика дев’ятнадцатого й двадцятого сторіччя. Нарешті він вийняв один томик у вилинялій полотняній оправі, його привабила назва книжки: «Мудрість брамінів». [54] «Мудрість брамінів» — цикл дидактичних чотиривіршів німецького поетаромантика Фрідріха Рюккерта. Спершу стоячи, а потім сівши, він почав гортати книжку, в якій були сотні повчальних віршів, химерної балакучої дидактики і справжньої мудрості, філістерства і щирої поезії. Цій дивній, зворушливій книжці, як йому здавалося, не бракувало езотерики, проте вона була схована в грубій, нудній шкаралущі, і найкращі були не ті вірші, що справді прагнули висловити повчальну, мудру думку, а ті, в яких прозирала душа поета, його здатність любити, його щирість і людяність, його врівноважена чесна вдача. Книжка викликала в нього пошану, але водночас і розважила його. Він гортав її далі і враз натрапив на вірш, що промовляв до його серця дужче, ніж інші. Він усміхнувся й задоволено кивнув головою: цей вірш доля ніби навмисне послала йому саме сьогодні. Ось цей вірш: І час іде, і я із ним іду.

Але щось є, що й після нас залишиться: Якась рослина рідкісна в саду, Дитя, що виросте, і книжечка, що пишеться.

Кнехт висунув шухляду письмового столу, знайшов там аркушик чистого паперу й переписав вірша. Згодом він показав його Плініо й мовив: — Цей вірш мені сподобався, в ньому є щось особливе: такий стислий і водночас такий щирий! І так відповідає моєму теперішньому ста2повищу й настроєві. Хоч я не садівник і не думаю присвятити себе вирощуванню рідкісних рослин, але ж я вчитель і вихователь, я на шляху до свого завдання, до дитини, яку я виховуватиму. І я дуже радий цьому. Що ж до автора вірша, поета Рюкерта, то він, певне, мав ці всі три високі замилування: садівника, вихователя й поета, до того ж третє стоїть у нього, мабуть, на першому місці, бо він називає його останнім, щоб найдужче на ньому наголосити. Це замилування таке любе його серцю, що його охоплює ніжність і він каже не «книжка», а «книжечка». Як зворушливо! Плініо засміявся.