Hermann Hesse - Гра в бісер

Але спробуймо, — повів далі Кнехт, передихнувши, — глянути на цю справу ще й з іншого боку. Чи ви пам’ятаєте легенду про святого Христофора? Так? Ну от, той Христофор був надзвичайно дужою, мужньою людиною, проте не захотів володарювати, керувати іншими, а захотів служити, служіння було його силою і його ремеслом, його покликанням. Проте йому було аж ніяк не байдуже, кому служити. Він хотів служити тільки найбільшому, наймогутнішому володареві. І коли він чув про володаря, що був ще могутнішим, ніж його дотеперішній пан, то пропонував йому свої послуги. Цей великий слуга завжди подобався мені, і я, мабуть, трохи схожий на нього. Принаймні в ту єдину пору, коли я міг порядкувати самим собою, в свої студентські роки, я довго вагався й шукав, якому володареві служити. Я роками уникав Гри в бісер і не довіряв їй, хоч давно вже визнав її як найкоштовніший і найсвоєрідніший витвір нашої Провінції. Я вже скуштував цієї принади і знав, що в світі немає нічого звабливішого, як віддаватись Грі, а ще досить рано збагнув, що цій чарівній Грі потрібні не наївні гравці, ладні присвятити їй своє дозвілля, а ті, хто готовий жити нею і тільки нею. Якийсь інстинкт, якийсь наївний потяг до простоти, цілісності й здоров’я утримував мене від того, щоб навіки віддати всі свої сили й нахили служінню цим чарам, остерігав від духу вальдцельського Vicus Lusorum, духу спеціалізації і віртуозності, щоправда, надзвичайно витонченого й розвинутого, але відірваного від життя й від людства, замкнутого в своїй гордо витій самоті. Я роками сумнівався й перевіряв себе, поки в мені визрів намір, незважаючи ні на що, присвятити себе Грі. Я зробив так саме через ту свою потребу шукати найвищої мети і служити найбільшому володареві.

— Я розумію, — сказав Магістр Александр. — Та хоч би як я дивився на вашу поведінку і хоч би як ви змальовували її самі, я весь час наштовхуюсь на ту саму причину всіх ваших особливостей. Ви надто відчуваєте своє «я» чи надто залежите від нього, а це зовсім не те саме, що бути великою особистістю. Хтось може бути зіркою першої величини за своїм хистом, силою волі, витримкою, але так добре відцентрованим, що він без будьякого тертя і без затрати енергії вливається в ту систему, до якої належить. А хтось інший має такий самий хист, а може, ще й більший, але його вісь не проходить рівно через центр, і він витрачає половину своєї сили на ексцентричні рухи, що виснажують його самого й заважають оточенню. Мабуть, до таких людей належите й ви. Щоправда, мушу визнати, що ви чудово вміли приховувати це. Тим бурхливіше виявило себе це зло тепер. Ви нагадали мені про святого Христофора, [53] Чи ви пам’ятаєте легенду про святого Христофора? — Згідно з середнвовічними житіями, святий Христофор був простодушним силачем, що вирішив служити тільки найбільшому в світі панові. Житія змальовують, як він стає на службу до царя, проте помічає, що цар боїться чорта; після цього він зважується бути служником Сатани, але, переконавшись, що Сатана боїться хреста, стає служителем Ісуса Христа. і я повинен вам сказати: якщо в цій постаті і є щось величне й зворушливе, для нашої ієрархії вона не може бути взірцем служіння. Той, хто хоче служити, мусить служити тому володареві, якому він присягнув бути вірним до могили, а не з потаємним наміром перекинутись до іншого, кращого пана, якщо такий знайдеться. Бо виходить, що служник стає суддею свого володаря, і ви саме так і робите. Ви завжди хочете служити тільки найбільшому володареві, і ви такі наївні, що самі беретесь визначати, хто з володарів, серед яких ви вибираєте, більший.

Кнехт уважно вислухав його, і по обличчю в нього перебігла тінь смутку. Він сказав: — З пошаною приймаю вашу оцінку, іншої я й не міг сподіватися. Але дозвольте розповісти все до кінця, лишилося мало. Отже, я став гравцем у бісер і справді якийсь час був певний, що служу найвищому з усіх володарів. Принаймні мій друг Десиньйорі, наш оборонець у Федеральній Раді, колись дуже яскраво змалював, яким зарозумілим, чванькуватим, пихатим віртуозом Гри і завзятим членом еліти я тоді був. Але я ще повинен сказати вам, яке значення зі студентських років, від початку моїх «пробуджень», мали для мене слова «переступати межі». Я, мабуть, вичитав їх у якогось філософапросвітника й запам’ятав під впливом Магістра Томаса фон дер Траве, і відтоді вони, як і слово «пробудження», стали для мене справді магічними, вони підтримували мене й спонукали йти вперед, утішали й обіцяли. Моє завдання в житті, — казав я собі, — переступати межі, підійматися вгору з щабля на щабель, опановувати й залишати позаду простір за простором, як музика опановує, відтворює, вдосконалює і залишає тему за темою, темп за темпом, ніколи не стомлюючись, не стуляючи очей, завжди бадьора, завжди присутня. Завдяки тим переживанням, тим «пробудженням», я помітив, що такі щаблі й простори справді є і що кожного разу наприкінці певного відтинку життя все в людині неначе починає в’янути, з’являється бажання померти, яке потім веде до осягнення нового простору, до пробудження, до нового початку. Оце й є для мене переступати межі. Про все це я теж вам розповідаю тому, що, може, воно якось пояснить вам моє жит2тя. Коли я нарешті зважився присвятити себе Грі в бісер, то це був важливий щабель, а так само й та хвилина, коли я вперше усвідомив, що належу до ієрархії. І вже навіть ставши Магістром, я й далі підіймався з щабля на щабель. Найкраще, що дала мені ця посада, було нове відкриття: не тільки музика і Гра в бісер можуть зробити мене щасливим, а й праця вчителя і вихователя. Поступово я переконався, що ця праця дає мені тим більшу втіху, чим молодші й незіпсованіші мої вихованці. Це відкриття, як і багато інших, в роками привело до того, що мені хотілося працювати з дедалі молодшими учнями, що найбільше мене задовольнило б місце вчителя в початковій школі, одне слово, уява інколи зваблювала мене до речей, які лежали далеко за межами моїх службових обов’язків.