Hermann Hesse - Гра в бісер

Що ж робити? Вжити сили, скажімо, накласти на Кнехта почесний арешт і негайно, сьогодні ж таки ввечері, розіслати спішне повідомлення всім членам Колегії та скликати їх сюди? Що можна заперечити проти такого заходу? Це було найпростіше і найправильніше з усього, що можна вдіяти. А проте щось у його душі повставало проти такого кроку. І чого, власне, можна цим досягти? Магістрові Кнехту воно не дасть нічого, крім приниження, Касталії — взагалі нічого, хіба що йому самому, 2настоятелеві, трохи полегшає, сумління його буде спокійніше, бо на нього вже не лягатиме тоді вся відповідальність за цей неприємний і тяжкий випадок. Але якщо в цій фатальній справі ще взагалі можна щось виправдати, якщо є ще надія промовити до почуття честі Кнехта, якось, може, змінити його погляди, то тільки в розмові з ним віч на віч. Цю прикру сутичку доведеться витримати їм двом, Кнехтові й Александрові, більше нікому, і поки він обмірковував це, то помалу дійшов висновку, що Кнехт, власне, повівся правильно й благородно: не звернувся до Колегії, яку перестав визнавати, а з’явився до нього, настоятеля, щоб витримати останній бій і попрощатися. Цей Йозеф Кнехт, хоч і вчинив щось заборонене й ненависне, все ж таки зберіг самовладання й такт.

Магістр Александр вирішив довіритись цьому останньому доказові й не вплутувати в справу весь апарат Колегії. Аж тепер, коли він надумався, що робити, він почав обмірковувати всі подробиці цього випадку і найперше запитав себе, що ж, власне, було правильне і неправильне в діях Магістра Гри, який, безперечно, справляв враження людини, переконаної у слушності й справедливості свого нечуваного вчинку. Підводячи зухвалий намір Магістра Гри в бісер під якусь формулу й міряючи його законами Ордену, які він знав краще, ніж будьхто інший, Александр дійшов несподіваного висновку, що насправді Йозеф Кнехт не порушував чи не думав порушувати букви закону, бо за тим законом, який, щоправда, десятиріччями ніхто не застосовував, кожен член Ордену міг будьколи вийти з нього, якщо він одночасно відмовлявся від своїх прав і від життя в касталійській громаді. Віддавши печатку, заявивши про свій вихід з Ордену і про намір піти у світ, Кнехт, хоч і зробив щось нечуване, незвичайне, страхітливе і, можливо, навіть непристойне, не порушив правил Ордену. Бажаючи здійснити цей незбагненний, проте формально цілком законний крок не за спиною настоятеля Ордену, а вічнавіч з ним, він робив більше, ніж того вимагала буква закону.

Але як дійшла до такого ця оточена пошаною людина, одна з підпор ієрархії? Як могла вона для здійснення свого наміру, який, хай там що, всетаки був дезертирством, використати писані правила й знехтувати сотню неписаних, але так само священних і природних зобов’язань, що мали б її стримати? Настоятель почув, як у темряві пролунали удари годинника, відігнав від себе марні думки, десять хвилин присвятив пильним дихальним вправам, тоді скупався й вибрав собі келію для медитації, щоб за годину, яка лишилася до сну, набратися ще сили, заспокоїтись і вже до ранку не думати більше про цю справу.

Другого дня молодий служник привів Магістра Кнехта з будинку для гостей до настоятеля Ордену і був свідком того, як вони привіталися. Він звик бачити зблизька великих майстрів медитації і жити серед них, але тут він помітив у поставі й поведінці, в привітанні обох Магістрів щось особливе, нове для себе — якийсь небувалий, вищий ступінь зосередженості. То було, розповідав він нам, не звичайне вітання двох найвищих службовців Касталії, що могло вилитись у весело й недбало виконану церемонію, або в урочисторадісний святковий акт, або й часом у своєрідне змагання, хто виявить більше ввічливості, підпорядкування й під2кресленої покірливості. А тут враження було таке, наче приймали чужого, скажімо, славетного майстра йоги, який приїхав здалека, щоб висловити настоятелеві Ордену свою пошану й позмагатися з ним. Обидва Магістри були дуже стримані й скупі на слова і жести, але в погляді й на обличчі в кожного проступали спокій, рішучість і зосередженість, а також прихована напруга, наче вони світилися зсередини чи були заряджені електричним струмом. Більше нічого наш свідок не побачив і не почув. Магістри пішли у внутрішні кімнати, мабуть, до приватного кабінету настоятеля, де їм ніхто не повинен був заважати, і пробули там кілька годин. Ми знаємо про їхню розмову тільки те, що випадково пощастило довідатись від депутата Десиньйорі, якому дещо розповів про неї сам Йозеф Кнехт.