Остап Вишня - Весна-красна

— А як… той… одгодованість?

— Нічого, бички справні.

— Угу…

— А ви з якого колгоспу? — запитав другого колгоспника голова отого району.

— «Промінь».

— А як у вас з бичками?

— Як налиті! Сівби ждемо. Тільки випогодиться…

— Я не про те…

Тоді обидва голови до колгоспників:

— От що, товариші. Це дуже добре, що ви виконали й перевиконали план розвитку великої рогатої худоби. І особливо бичків! Бички, вони — тяглова сила, яка… і т. д. Підіть кожний у свій колгосп, налигайте по парі кращих бичків, бо треба нам подивитися, якої вони одгодованості. Н-да! Ну, й той… Треба ж нам із ярка видиратися… Н-да! І щоб не заспокоювались на досягнутім, бо велика рогата худоба, вона дає молоко, м'ясо, шкіру, роги, а головне — вона тяглова сила… Н-да! Ідіть, та тільки не баріться.

— Ми миттю! Тут недалечко.

— Ну що ж, — звернувся оцей голова до отого голови, — доки бички приведуть, може, закусимо?

Закусили… Закурили.

— Сумнувато.

— Що й казати!

— Чи не заспівати?

— А чому не заспівати? Хлопці (до шоферів), співаєте?

— А чого ж? Співаємо.

Виявилося, що в одного шофера непоганий перший тенор, у другого — втора, а в оцього голови — баритон, а в отого — зовсім пристойний бас.

І врізали:

І в цю мелодію вплелося: «Цабе! Цоб!»

Подзвонили з району, щоб голова колгоспу обов'язково прибув на восьму годину вечора на нараду.

— Не поїде, — відповіла Маруся, колгоспний рахівник, що сама тільки й лишалася в правлінні під час весняної сівби. І не тому лишалася, що вона рахівник, а тому, що мала ось-ось бути мамою.

Голова її прохав:

— Ти, Марусино, хоч і скоро мама, так ти все-таки допоможи, прошу тебе! Сиди собі не вдома, а в садочку біля правління, а подзвонить телефон, — ти потихеньку й підійди… Бо сама розумієш… Добре?

— Добре, Семене Івановичу!

Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла:

— Не поїде!

— Чому не поїде? — сердито запитали з району.

— Кукурудзу досіває! Нема коли їздити!

— Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв?

— Маруся Утішна прийняла!

— Ось, хай тільки не приїде!

Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району.

— Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає!

— Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько.

— А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі…

Помчав Петька на поле верхом на паличці…

А в цей час з району ще одна телефонограма:

— Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна.

«Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити».

Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце:

— Та дайте ж мені кукурудзу закінчити!

Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібно-малиновим дзвоном.

На восьму годину приїхав Семен Іванович до району…

По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав.

Нарада почалася рівно о восьмій…

Не встиг доповідач промовити: «Товариші! На сьогоднішній день, значить…», Семен Іванович клюнув і задрімав…

Прокинувся він був на «не зупинятися, значить, на досягнутім», кліпнув очима, підпер долонею голову й заснув кріпко.

Заснув і почав підхропувати.

Доповідач доповідав:

— «Сівбу, значить, товариші, ми, значить, кінчаємо! Провели ми її, значить, на високім агротехнічнім рівні, значить, але це ще не значить, що ми все, товариші, зробили, значить…» Хто там хропе?

Сусіда Семена Івановича, голова сусіднього колгоспу, добрий його приятель, вирішив Семена Івановича визволити:

— Та це я стільцем рипнув!