Остап Вишня - Весна-красна

Повісив голова трубку та до бухгалтера:

— Де Мотря? Давай швидше Мотрю!

— Та ось уже біжить.

Прибігла завптахофермою:

— Кликали?

— Скільки яєць здала для інкубатора?.. Скільки зібрала?..

— Здала?! Зібрала?! — знизала плечима Мотря. — Учора яєчня, позавчора яєчня. Позапозавчора тричі яєчня.

— Я тебе не про яєчню питаю, а про яйця для інкубатора. Яєць, питаю, скільки?

— А що я вам — яєчню для інкубатора даватиму?! Поменше б гостей пригощали, тоді б і яйця були!

— Не твоє діло, кого я пригощаю! А ти мені план на яйця виконуй! Он з району запитують!

Телефонний дзвінок.

— Слухаю! Я. Голова! Скільки яєць зібрали для інкубатора? Та кури ж у мене на довгоносикові. Ага… Коли ж їм нестись?.. Не можу ж я на їх таку нагрузку: і довгоносик, і яйця! Не витримають. У «Перемозі», кажете, і довгоносика нищать, і несуться… І план, кажете, виконали? Так, може ж, у «Перемозі» інша порода! У нас яка порода? Симентальський легтартрок. А півень беркширський плімутхін. Ми схрещуємо! Нової породи добиваємось! Думаємо на штучне запліднення перейти! О! Слава богу — роз'єднали, — кинув голова трубку.

Та до Мотрі:

— Ти мені про яєчню не тороч. А щоб мені яйця були. Сама несись. Бо, їй же богу, тебе в інкубатор засуну! Я тобі покажу яєчню!

Аж тут півень під вікном у голови:

— Ку-ку-рі-ку-у-у!

— Накишкай ти на нього, здох би він йому! Тут і без нього жарко, а він ще й дражниться.

Євменові Петровичу — 76 літ, але він Підліток.

Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено.

Чи малі вони були, чи дідами робилися — все були Підлітки.

Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було.

— Який же, мовляв, він підліток, коли йому 76 років?!

Так от: Євмен Петрович Підліток, 76 років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі.

До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі:

— Це нам, а оце — «тим»! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи…

Як повернулися наші, — майстрував нові хати, лагодив понівечені.

Та все мовчки, все мовчки…

— І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха.

— Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш!

Настали жнива, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабки й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса.

Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки.

Голова правління вздрів діда Євмена:

— А ви ж куди, діду Євмене?

— Хіба не бачиш: у підкидного грати!

Поінструктував голова, як косити, що й до чого…

Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир:

— Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать та вчіть, як гострити, мантачити…

— Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу!

І вийшло так: хоч як намагалися косарі «підрізати п'ятку» дідові, — не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду.

Сідають було перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде.

Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на 142 проценти й опинився на першому місці.

Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони…

На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича.

Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула:

— Євмен?! Живий?!

— Ні, мертвий!

— Скільки ж літ, скільки зим!

— А ти ж як, Одарко, жива й досі?!

— А що мені зробиться!

Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівоцьких років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, і не раз було викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки «очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить». Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постаришся.