Джером Джером: Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Наступний день був такий само. Дощ не вщухав, і, загорнувшись у свої дощовики під парусиною, ми помалу пливли вниз за течією.

Хтось із нас — не пам’ятаю хто, але мені здається, що це був я — спробував знову завести мову про циганські дурниці, ніби ми діти природи і повинні насолоджуватися дощем, але нічого з того не вийшло.

Пісенька «Як же ж не люблю я дощу» до болю виразно описувала стан кожного з нас, тому співати її не було жодної необхідності.

Єдине, в чому ми були одностайні, — це те, що хай там як, а ми доведемо справу до кінця. Ми вирішили впродовж двох тижнів насолоджуватися мандрівкою річкою, і ми будемо нею насолоджуватися впродовж двох тижнів. Навіть якщо нам доведеться померти! — звичайно, це засмутить наших друзів та близьких, але тут уже нічого не вдієш. Ми відчували, що поступитися погоді при нашому кліматі означало б створити надзвичайно небезпечний прецедент.

— Лишилось якихось два дні, — сказав Гарріс, — а ми молоді й сильні. Тож, може, все й обійдеться.

Десь близько четвертої ми почали обговорювати, що будемо робити ввечері. На той час ми саме пройшли Горинг і вирішили гребти до Пенгборна, аби там і заночувати.

— Ще один не надто веселий вечір, — пробурчав Джордж.

Ми роздумували, що робитимемо. До Пенгборна ми мали б дістатися близько п’ятої. Пообідаємо — буде, скажімо, пів на сьому. Потім, поки лягати спати, можемо або прогулятися під дощем містечком, або посидіти у якійсь напівосвітленій пивничці і почитати журнал.

— В «Альгамбрі» було б, напевно, веселіше, — промовив Гарріс, насмілившись висунути голову з-під парусини, щоб поглянути на небо.

— А потім можна було б повечеряти в *** [43] Досить пристойний невеличкий придорожній ресторан неподалік ***. Не знаю, де б іще так смачно готували легкі французькі обіди й вечері. А крім того, там лише за три шилінги і шість пенсів можна замовити пляшку чудового вина. Але я не такий уже йолоп, щоб рекламувати це місце. ( Прим. авт .) … — мимохіть додав я.

— Я навіть дещо жалкую, що ми вирішили не розлучатися з човном, — сказав Гарріс. На якусь мить між нами запанувала тиша.

— Якби ми не були готові приректи себе на неминучу смерть у цьому клятому старому кориті, — додав Джордж, оглядаючи човен сповненим злоби поглядом, — вартувало б нагадати, що десь по п’ятій, наскільки я знаю, від Пенгборна відходить потяг. На ньому ми могли б дістатися до Лондона, перехопили б по відбивній і ще встигли б заглянути в той заклад, про який ти говорив.

Усі замовкли. Ми дивились один на одного, і, здавалося, кожен бачив на обличчях інших свої недобрі думки та наміри. Мовчки ми витяти валізу й оглянули її. Ми подивилися на річку: довкола — жодної живої душі!

Двадцять хвилин потому можна було спостерігати, як три фігури у супроводі збентеженого пса, сором’язливо крадучись, пробиралися від пристані біля готелю «Лебідь» до залізничної станції. Їхній одяг, що не міг похвалитися ані чистотою, ані вишуканістю, складався з чорних шкіряних черевиків — брудних, прогулянкових фланелевих костюмів — надзвичайно брудних, рудих фетрових капелюхів — пом’ятих, дощовиків — промоклих наскрізь, а також парасольок.

У Пенгборні нам довелося обдурити човняра. Ми не подали вигляду, що втікаємо від дощу, і доручили йому пильнувати човна і все, що в ньому було, попросивши приготувати його для нас на наступний ранок на дев’яту годину, коли ми повернемось. Якщо ж трапиться щось непередбачуване і ми не зможемо повернутись, ми йому напишемо.

До Педдингтонського вокзалу ми дісталися о сьомій і одразу ж попрямували до ресторану, про який я розповідав, дещо перехопили і, залишивши Монморансі та замовивши на пів на одинадцяту вечерю, пішли до Лестер-скверу.

В «Альгамбрі» ми були об’єктом загальної уваги. Коли ми підійшли до каси, нам досить грубо сказали, що ми запізнилися на півгодини, і скерували нас до входу з боку Касл-стрит.

Це було нелегко, але нам все ж таки вдалося переконати касира в тому, що ми не всесвітньо відомі акробати з Гімалайських гір, і він, отримавши гроші, дозволив нам увійти.

Усередині ми досягли ще більшого успіху. Усі з захопленням дивилися на наші засмаглі обличчя і досить виразний одяг. Крім нас довкола не існувало нічого.

Це був справжній тріумф!

Після першої дії ми повернулися до ресторану, де на нас вже чекала вечеря.

Мушу визнати, від тієї вечері я отримав море задоволення. Впродовж десяти днів ми перебивалися переважно холодним м’ясом, пирогами та хлібом з джемом. Це була невишукана і поживна їжа, але в ній не було нічого захопливого. Аромат бургундського, запах французького соусу, вигляд чистих серветок і видовжених буханців, немов довгоочікувані гості, стукалися в наші душі.