Джером Джером: Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

— А-а, так-так! Це та компанія, що замовляла чотиривесловий човен. Усе гаразд. Джиме, притягни сюди «Гордість Темзи».

Хлопчина пішов і за п’ять хвилин з’явився знову. За собою він волік якусь допотопну дерев’яну колоду, здавалося, її щойно звідкись викопали, причому викопали настільки недбало, що навіть пошкодили, хоча без того, звісно, можна було б і обійтись.

Особисто я, побачивши її, подумав, що це реліквія часів давніх римлян. Яка саме, я не здогадувався, можливо, це була труна.

Верхня частина Темзи багата на давньоримські реліквії, тож припущення видалось мені цілком вірогідним. Один наш приятель, досить серйозний юнак (він трохи цікавився геологією), лише посміявся з моєї римської теорії і сказав, що всяк, хто хоч трішки кумекає (на його превеликий жаль, він не міг зарахувати мене до цієї категорії людей), зрозумів би, що те, що приволік хлопець, є закам’янілими рештками кита, і вказав на ознаки, які підтверджували його належність до дольодовикового періоду.

Щоб якось-таки вирішити нашу суперечку, ми звернулись до самого хлопчини. Ми попросили його не боятися і сказати нам, що ж воно було насправді: закам’янілі рештки доісторичного кита чи труна часів давніх римлян?

Хлопець відповів, що це й є «Гордість Темзи».

Спочатку відповідь хлопчини видалась нам доволі кумедною, і хтось навіть дав йому два пенси за дотепність, але, коли його жарт надто затягнувся, як нам видалось, він почав нас дратувати.

— Ну все, годі! — різко обірвав його наш капітан. — Досить з нас тих дурниць. Віднеси це корито назад своїй матусі і дай нам човна.

Тут надійшов човняр і запевнив нас словом ділової людини, що це справді човен, найсправжнісінький чотиривесловий човен, якого він дібрав спеціально для нашої річкової мандрівки.

Ми досить довго бурчали. На нашу думку, його принаймні можна було пофарбувати чи просмолити, зробити хоча б щось, аби він не виглядав наче жертва катастрофи. Але човняр відповів, що, на його думку, човнові нічого не бракує.

Схоже було, що він навіть образився на нас за наші зауваження. Він запевнив, що з усіх човнів вибрав для нас найкращий, і, як на нього, то ми могли б виявити трохи більше вдячності.

Він сказав, що, наскільки пам’ятає, в тому вигляді, в якому вона перед нами стоїть (правильніше — тримається купи), «Гордість Темзи» використовують уже впродовж сорока років і ще ніхто на неї не поскаржився. Він не міг зрозуміти, чому вона нам не сподобалася.

Більше ми не сперечалися.

Ми зв’язали докупи так званого човна якимись мотузками, позаліплювали шматками шпалер усі ненадійні місця, помолилися і ступили у човен.

За шість днів користування тим мотлохом з нас узяли тридцять п’ять шилінгів, хоча на будь-якому прибережному розпродажу деревини ми могли б його купити всього за чотири шилінги і шість пенсів.

На третій день погода почала мінятися (я повертаюсь до нашої нинішньої мандрівки), і коли ми вирушили у зворотну подорож від Оксфорда додому, безперестану йшов дрібний густий дощ.

Коли сонце витанцьовує своїми променями на брижах, виблискує позолотою на сіро-зелених стовбурах буків, зайчиками стрибає прохолодними лісовими стежинками, проганяючи тіні, виграє на відмілинах, розсипається діамантами на колесах водяних млинів, посилає поцілунки ліліям, бавиться у пінистих водоспадах на греблях, прогулюється вкритими мохом мостами, заливає яскравим світлом кожне містечко, пестить луги і просіки, пробирається між заростями очерету, сміючись, підглядає у кожну шпаринку, пустотливо тріпоче у далеких вітрилах, заливаючи все довкола своїм ніжним сяйвом, річка сповнена невимовної краси.

Але в негоду, коли вона холодна і знудьгована, коли її темні сумні води безперестанку поливає дощ, коли вона тихо схлипує у темряві, ніби втомлена самотністю жінка, коли похмурі, мовчазно завмерлі і закутані в туман дерева стоять вздовж її берегів, наче привиди покинутих друзів, із докором в очах і сповнені злоби, тоді це річка-примара, яка несе свої води долиною несправджених надій.

Сонячне світло — це кров природи. Коли зникає сонячне світло, очі матері-землі втрачають свій блиск, стають такими бездушними. Тоді поряд з нею нам стає сумно, нам видається, що ми для неї чужі і їй байдуже до нас. Вона наче вдова яка втратила свого коханого чоловіка: її діти пестять їй руки, зазирають в очі, їм так хочеться, щоб вона всміхнулася до них, але в її очах лише смуток.

Увесь той день ми гребли під дощем. Це була така марудна робота. Спочатку ми вдавали, ніби ми задоволені. Ми переконували себе, що така переміна нам приємна і нам подобається побачити річку в її різноманітті. Ми казали, що й не сподівалися на те, щоб увесь час було сонячно, і навіть не хотіли такого. Ми стверджували, що природа прекрасна навіть тоді, коли вона плаче.