Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Могутня порода й твариняча живучість брали гору. Скоро Андрій зринув зовсім з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхні. Ним володіло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цій боротьбі. Перемогти. Перемогти за всяку ціну! Ще недавно він хотів кинутися зі сходів сторч головою і втекти від мук, а тепер, коли переступив уже був через рису, за якою смерть, він хотів жити. І не від страху перед смертю, а від страшної зненависті хотів жити.

Гарячка остаточно спала, прийшов звірячий апетит, і Андрій пожував усі шкоринки, які тільки були, лишившись від пайок, що їх йому зберігали товариші за всі дні.

Він весь час лежав у кутку, і його вже не зганяв наглядач, бо не міг зігнати, щоб він не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його лихо й співчувала йому. Хіба – що тільки один Узуньян не міг приховати мстивих чортиків у очах, злорадів, що Андрій умирає… Але не вмерши в перший день, Андрій взагалі вже не мав наміру умирати. Чіплявся за життя беручкими руками. А душа його випростувалася сильна й загартована. Непокірна його душа.

Три дні вязні викликали лікаря і безрезультатно. А на четвертий день лікар з’явився. Десь уранці, після роздачі чаю, відчинилася кормушка й у камеру заглянула людина в пенсне і в білосніжному халаті, тримаючи слухове приладдя в руках —тонюньку гумову рурочку. Померехтівщи люстерками пенсне, людина спитала по – російськи, злегка сюсюкаючи:

— Кто сдєсь бальной?

— Ось лежить у кутку, — промовив Охріменко, зрадівши: — зайдіть! Будь ласка, зайдіть.

— Пускай падайдьот.

— Зайдіть, бо він не може встати.

— Нічєво, нічєво, пускай падайдьот! —обірвав лікар Охріменка грубо.

— Та ви людина чи?! — визвірився Голіят. Та тут Охріменка спинив Андрій:

— Нічого, не хвилюйтесь. Я от зараз…

Перемагаючи біль і млость, Андрій встав з допомогою Давида, а тоді, одсторонивши його рукою, підійшов до дверей.

—Я «бальной».

— Ви бальной? Хорошо. Что с вамі?

— Ребро зламали.

— Гдє же ви єво сламалі?

— Не я зламав, а мені зламали.

— Упалі?

— Ні, кинули!.. Стрибали!.. Гасали!..

— Гм… Єто хорошо. І что же ви хотітє?

— Як то? (Андрієві заклекотало в грудях). Без сторонньої лікарської допомоги.

— Кто ваш слєдователь?

— Сергєєв.

— Ага… А ви показанія давалі?

Від несподіванки Андрій похитнувся. Не міг знайти слова, тільки клекотав легенями. Подивився якусь мить мовчки в блискуче пенсне, поворушив губами, а тоді, так і не знайшовши потрібного слова спазматичне хлипнув горлом і раптом харкнув у те пенсне кров’ю.

Лікар шпарко гримнув лядою кормушки, закрив її перелякано, а Андрій поточився, трохи не впавши. Його не підтримав ніхто, бо всі були приголомшені фіналом лікаревої візити. Серед цієї загальної розгубленості Андрій доплентався до свого місця й ліг. Заплющив очі й так лежав. Йому стало до всього байдуже.

Так скінчилася лікарева візита.

«Помічник смерті», — промовив хтось пригноблено, все ще дивлячись на кормушку, не ймучи собі віри.

Всі були певні, що Андріїв вчинок дорого йому обійдеться, що його зараз заберуть з камери і, якщо не розстріляють зразу, то доб’ють, додавлять чобітьми.

Але нічого не сталося. Може, тому, що лікар занадто мала фігура, а може, тому, що слідчому не входило в план добивати зараз Андрія, бо він йому потрібен, бо він був величезним капіталом, на якому слідчий мав зробити кар’єру. Кара прийде, але згодом. Це буде занесено Андрієві в загальний рахунок, обтяжуючи протокол обвинувачення реальним злочином. Далебі, слідчий тішиться з цієї нагоди, десь потираючи руки. Власне, такої думки був Андрій і не хвилювався. Він дуже добре знав логіку цієї костоправні, як знав і те, що тут лікарів у звичайному розумінні слова не існує. Це лиш помічники слідчого. «Показанія давалі?»

Він хотів поділитися цими своїми думками з товаришами, але подумав і стримався. Навіщо. Після інциденту з лікарем ніхто не приходив тягти його на цундру, але щось занадто часто хтось підходив до дверей, і зазирав у вовчок, і слухав біля дверей. Андрій міг іти на парі, що то хтось підходить спеціально дивитися та прислухатися до нього. Може, навіть слідчий. Може, начальник тюрми чи начальник групи. Хтось, хто хоробливо цікавився, як почувається його жертва. Аж геть вже згодом, як візити до вовчка припинилися, Андрій тихо, знічев’я, так, щоб розважити товаришів, ніби між іншим, пильнуючи, щоб не пришили йому камерної агітації, розповів, як сім років тому десь… в «румунській Сигуранці»… «один божевільний юнак» змагався з лікпомом. Він змагався взагалі тоді з цілим сонмом слідчих тієї «Сигуранци», доводжений ними до крайнього ступеня нервового напруження й відчаю, розгадуючи тваринячим своїм інстинктом всі підступи своїх мучителів. Він в боротьбі за своє існування викував свою думку, як лезо бритви, й розпорював нею, як хірург ланцетом, всі ходи слідчих, зводячи всі старання їхні нанівець, глузуючи з них. З тією його аналітичною думкою, з тим його шаленим спротивом людини, що боролась за життя й за честь свою й своїх ближніх, всі найгеніальніші слідчі, що знали по кілька мов, не могли дати ради. Ані залякування, ані моральні тортури, ані провокації не могли ані притупити його зброї, ані зломити. І от тоді з’явився лікпом. Це була білява мовчазна дівчина з великими, ніби трохи переляканими очима, в білосніжному халаті. Вона приходила щодня з скринькою повною медикаментів, відкривала кормушку і, наливши якоїсь рідини в чарочку, простягала мовчки її юнакові. Вона тримала чарочку в ніжній дівочій руці й промовляла тихим, непевним голосом: