Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Від думок ломило скроні. Потім вир думок погасав і приходила тиха журба. Добре. Нехай. Він уже за всіх покутуватиме. Він упреться і стоятиме до загину. А вони — нехай будуть щасливі… Андрій вже не мечеться серцем, а лежить у забутті. Хтось ніжно грає журну сонату Бетховена, огортає жалем і мрією змучене серце.

«Ах, хто ж то так прекрасно грає?!»

Ніхто не грає. Андрій розплющує очі й дивиться по камері. В стіні гудуть вентилятори. Зарудний розповідає тихим голосом про Петропавлівську фортецю, в якій він сидів, і всі його оповідання слухають, як фантастичну казку. Оповідання про легендарну, овіяну жаскою славою, найстрашнішу в колишній царській імперії Петропавлівську фортецю. І видається те оповідання в’язням тюрми країни соціалізму — найкращої в світі країни, що повстала на руїнах найреакційнішої імперії — неправдоподібним… А Зарудний розповідає… Вони сиділи в казематі, справжні політичні в’язні, посаджені Сатрапами Миколи Романова за спротив системі. Камери їхні не закривалися, й вони ходили один до одного в гості, грали в шахи й преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дістаючи їх легальне з волі. Вони мали й бібліотеки. Вони не їли тюремних харчів, якщо не хотіли, а діставали харчі з волі… Обід, приносив на замовлення наглядач з ресторану. Обід. Чудесний Людський обід. Вони мали побачення. Вони писали листи… Вони кричали на тюремну адміністрацію й лякали її голодівками… їх тюремники боялися… А головне — обід! Обід можна було не їсти тюремний…

— А який був обід?!

— Який був обід?..

Краснояружський облизується. Всі просять описати обід.

Зарудний описує обід… Шніцелі… Голубці або пельмені… Солодке…

Ні, це неможливо! І це неправдоподібно! Цього ніколи не було.

— Не може бути! — каже Краснояружський, не втримавшись. — Не може бути, бо якби були такі тюрми, то всі б з волі пішли жити до тюрми. Пішли б з ентузіазмом! Всі б пішли. І я б перший пішов! На все життя. Й писав би хвалебні оди тим, хто такі тюрми для нас здобував би. Бо це ж соціалізм! Ви брешете, товаришу доценте! Скажіть, що ви брешете.

Занудний схиляє голову й каже, зітхнувши тихо:

— Так, друзі мої… я брешу. Хай це буде казка… Це казка, друзі мої…

І марево зникає. Марево золотого Ельдорадо, ім’я якому Петропавлівська фортеця, зникає, а натомість виступає дійсність з хмарами роздушених блощиць по стінах, із сопухом, із звалищем пітних тіл, з нервовим тремтінням від найменшого шереху за дверима, з проклятим вовчком, з розчавленим фізично Андрієм, з пекельним голодом, з вовчими вогниками в очах…

В камері весь час рух. Менший вдень, більший вечорами й ночами. Когось беруть, когось приводять.

Приходько й Литвинов, попідписувавши «двохсотку», пішли на трибунал. Тільки тепер виявилося, що вони по одному ділу. Перед тим як іти на трибунал, їх гарненько поголили, звеліли причепуритись, а ще — перед тим як йти на трибунал, їх викликав слідчий, був дуже чемний, напував їх молоком і частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так, як і на допитах, і все підтвердили, щоб не підвели. І їм це буде зараховано. Їм буде легка кара, як людям, що довели свою лояльність, щиросердно розкаявшись та признавши всі свої провини, — цебто за те, що зразу й так легко «розкололись». Найбільше що їм буде, запевняли радісно Приходько й Литвинов, йдучи на трибунал, — їм дадуть по п’ять років. Так запевнив слідчий чесним словом.

Теорія Литвинова тріумфувала. Теорія про те, що ліпше дістати п’ять років і вижити, аніж бути роздавленим і загинути.

Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув усім руки, а особливо Давидові, й зі сльозами на очах шепотів:

— Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, і мені вас шкода. Послухайте мене…

Вони пішли. Пішли на трибунал, окрилені чесним словом слідчого. Всі були певні, що вони чисті, як кришталь, і бажали їм щастя. І бажали їм витривалості, перенести ті п’ять років, уготованих їм невідомо за що, і вернутися назад до своїх рідних, до людей взагалі зі своїм таким щирим і добрим серцем. .Ніхто вже їм не клав на карб, що вони так ганебно «розкололися».

А надвечір… А надвечір повернувся інженер Ляшенко й приніс із «брехалівки» вістку, що Приходька, й Литвинова, й цілу групу — всю їхню «організацію» приречено до розстрілу та що Литвинов умер від розриву серця на місці.

Це було приголомшуюче… Отак от їх і не стало…

Камера сорок дев’ята лишилася прекрасного оповідача всесвітньої літератури й першорядного лікаря.