Иван Багряный - Сад Гетсиманський

— Ну – с… — промовив Великін чемно, занадто чемно. — Сідайте.

Під серцем занудило. Ах, благословенний карцер!.. Андрій зрозумів, що йому не буде пощади, коли починає, та ще так чемно, розмову Великін, той, кого він так гарно перехрестив шістнадцять днів тому. Хоч цього вже не видно по Великіну — жодних слідів, як не видно наслідків того хрещення й в голосі, ніби не видно. Проте Андрій добре знав цього чоловіка й його психіку. Ласкавий тон — це зловісна прелюдія. А може, тому це, що в кімнаті присутній Фрей і нач. Н – ськоґо району Сафигін? Всіх їх четверо — четвертим був Сергєєв.

— Ну – с, — вів своє Великін. — Так, може, ви нарешті підпишете протокол, а? А разом і протокол про закінчення слідства на підставі ст. 200 – ї, а?

Андрій тихо, але категорично попросив «справу» для ознайомлення. Він «нічого не має проти підписування протоколу про закінчення слідства», але категорично проти протоколу зізнання, а тому, посилаючись на закон, на ту саму статтю 200 – ту, він вимагає «справу» для ознайомлення. Це його право.

Великін здивувався, всі інші зробили іронічні міни. А тоді Великін зайшовся реготом:

— Юристом вже став!!! Зараз – зараз ти дістанеш справу… А як же!.. Ах ти ж!!

— Ніякого протоколу про закінчення слідства не може бути, це помилка! — буркнув Фрей.

— Та то я так, — засміявся Великін, — до закінчення ще далеко! Ого! Я хотів перевірити цього мудреця… Ну – с, так облишмо жарти. Ви мусите підписати попередній протокол, зміст його вам добре відомий… Він написаний на підставі ваших щиросердних зізнань… Чи ви хочете сказати, що перед нами ви щиросердно не зізнаєтесь і не зізнавалися?!

— Той протокол, що ви написали, належить вам… — промовив Андрій твердо.

— Не може бути! —зіронізував Сафигін. Андрій подивився на Сафигіна, на Фрея, на двох інших і побачив той самий вираз на всіх обличчях — бажання, щоб той протокол було підписано і то такий, який він є, і то за всяку ціну. Так, вони всі в цьому зацікавлені, дуже зацікавлені.

— Ні, — сказав Андрій, зітхнувши. — Згідно з законом, я підпишу лише той протокол, який буде написаний моєю власною рукою.

— Що? — здивувався Фрей. — То ви маєтє якісь свої закони? Ви не довіряєте слідчим? Ви мусите довіряти слідчим!.. Тут с в о ї закони… Що це таке?

— Ви прекрасно знаєте, як багато підстав я маю довіряти слідчим…

— Добре, — обірвав Великін. — Ви підпишете протокол! І баста!.. Крім того, ви підпишете ще окремий протокол про терор, доконаний ось тут. Чи, може, ви й це станете заперечувати?

— Ні, я можу це повторити…

— Що повторити?!

— Не ламання стільців, а повторити свідчення про те, що мною тут доконано, і підпишу протокол, якщо він буде об’єктивний… Будь ласка…

— А – а… — скривився Великін. —Ти, може б, хотів би мене посадити на лаву підсудних? Тихіше на поворотах… (При тих словах Великін метнув злим оком на Фрея і відкарбував) — Вдруге за тебе не буде кому заступитися!».. Ха – ха – ха!..

Очевидно, Фреєві було вкручено хвоста за його великодушність, проявлену шістнадцять днів тому. Це Андрій збагнув з недвозначного натяку Великіна.

— Слухайте, Чумак, — кинув понуро Сафигін, — якщо ви любите свою матір, а ви її любите, як і вона вас, — то покиньте опиратись і робіть те, що вам пропонують… Ви пам’ятаєте мою пораду ще там?..

Андрій спалахнув, вій хотів сказати божевільну фразу:

«Так, я пам’ятаю й безмежно здивований, що ти такий хам!», але стримався й замість того меланхолійно промовив:

— Я взагалі добре пам’ятаю всю нашу розмову «там»…

— От і чудесно, — глузливо засміявся Сафигін. — Але ви забули одну деталь, ви її добре пригадайте — і тоді ви перестанете опиратись…

Андрій пильно подивився в обличчя Сафигіна, але не зміг угадати, на яку він деталь натякає… Потім подумав: «Може, він натякає на оригінальне поставлене тоді ним запитання про братів? Може, йому відомо про зустріч з Катериною й він хоче тим його розіграти?» Хтозна, з обличчя Сафигіна нічого не можна вичитати. Але Сафигін в цей час вичитав з Андрієвих очей безодню презирства й зненависті до себе й недобре нахмурився, закусив губу теж презирливо.

Андрій хотів чемно запитати в Сафигіна, як там йому полюється на його — Андрієвих— сагах, але в цей час закричав несамовито Великін:

— Встать!!. Підійти до столу!..

Андрієві не лишалося поки що нічого, як підійти до столу.

Великін обмокнув ручку в чорнило й подав йому:

— Будь ласка… Ось тут… Ну!? Підписуй!

І одноразово з Великіним почали напосідати всі: