Марко Вовчок - Iнститутка

Ой мiсяцю-мiсяченьку,

Не свiти нiкому!..

Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, — добре б нам усiм у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, — нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, — мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан — не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi друга!"

— Не буде з його нiчого, — каже Назар. — Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував… Якби таку жiнку та менi — я б її у комашню втручив, — нехай би пихкала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.

А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.

I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.

— Оце ж бо якi ви смутнi! — кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). — Чого ви такi смутнiї?

А вiн мене за руку, — пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, — бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.

— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, — хiба за дiлом, — та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.

Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" — думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.

— Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..

Посiдали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: "Що це тобi? — каже. — Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти — Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, — тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.

— На лихо ви покохались! — каже було Катря.

— З бiса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!

— Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…

— Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, — така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, — нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.