Михайло Коцюбинський - Сон

- А ви не помiчаєте, - обiзвався я, глянувши в море та показавши їй рухом руки на бiлi вiлли, залитi сонцем, - вам не помiтно, що ми пливемо? Острiв, як спрут, занурив у море шершавi лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вiчно пливе, куди - не знав, в теплi i сонцi, у блакитнiм туманi. Розтулив пащу широким отвором пiвкола i вишкiряє здоровi зуби, наче смiється рядами бiлих докiв.

Антiн потер чоло i говорив тихiше:

- Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в широкiм просторi рядом, плече з плечем, i вся маса морського повiтря, весь запах солi, полинiв, сонця - проходив крiзь нас. Ми були чистi, мiцнi, як корабельнi канати, i, певно, свiтились.

- До моря! На берег! Швидше!

Вона скрикнула так, наче мала владу надi мною, i плеснула в долонi, аж червонi платочки дикого маку облетiли їй на спiдницю. Один холодком доторкнувся моєї руки.

Ми спускалися вниз.

Тепер скелi росли перед нами, теплi, навiть гарячi, так наче в їх кам'яних жилах текла жива кров. Серед мозаїки зморщок й заломiв сяло часом золото дроку, блищав срiбний полин або п'ялися мирти в своїм весiльнiм убраннi. То знову з-пiд нiг стрiмко здiймала скеля мiцнi i голi груди, на якiй око скучно спочивало од фарб. Зате як радiсно було, коли ми там одкривали милу блакитну квiтку, що прилiпилась до скелi, наче сiла на хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитнi тумани моря. Я не знав, як її звати, - i вiд того вона двiчi менi милiша.

- Правда, вона виглядає, як гнiздо аметистiв на сiрiй скелi?

Правда, вона виглядала, як гнiздо аметистiв.

З правого боку збiгала вниз з нами течiйка кривавих макiв, а злiва, на кожнiм закрутi стежки, осмiхалося море. Далекi скелi, всi у заломах, м'яко убрались в зелень i виглядали, наче старий, потертий мiсцями оксамит.

Ставало душнiше. Горiли скелi, дорога, пил пiд ногами, палали повiтря i море. Ми теж пашiли жаром.

Ящiрки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпеченi скелi двигтiли, здавалось, од їх безупинних хвилястих рухiв. Мигне тiльки рябенька спинка або гострий шпичастий хвостик - i зникне. I знову звiдкись вона з'являлась, приплющена жаром, на кривих нiжках. Спинилась, пiдняла гадючу головку i сторожко водить круглим, пiдкресленим оком. Видко, як пiд тоненькою шкуркою збоку калатає серце. Але тiльки тiнь впала або шеберхнуло щось - вже вона зникла у непомiтнiй шпарцi, наче влiзла просто у камiнь.

Не знаю, хто з нас назвав ящiрку душею камiння, живчиком, що вiчно б'ється в важкiй i нерухомiй масi.

Нарештi дихнуло море. I ми дихнули. Здається, починався сироко.

- Берег! - легко зiтхнула моя сусiдка, побачивши сiрi пiски. I коли вона бiгла до нього, я любувався, як на тлi моря свiтився нiмб золотого волосся.

Море несло на собi хвилю i, докотивши, коротким навиклим рухом скидало її на берег, неначе карти здавало.

На Piccola Marina саме купались. Ми проминули той сонячний смiх, виплески тiла, зелений фосфор його в водi i примостились в безлюднiм куточку. Море слiпило. Воно все розцвiталось срiбними квiтками. I хоч вiк їх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замiсть зiв'ялої квiтки розпускалася сотня нових. Блисне слiпуче, як срiбна зiрка, i згине. А на блакитi новi.

Ми бачили звiдси острiв од моря аж до вершкiв. Хвилi бились i розбивались об стрiмкi скелi Монте-Соляро, об фаральони. Острiв шипiв, як розпечений камiнь, кинутий в воду, i круг нього кипiла вода.

Ми мовчки сидiли, розпущенi наче в блакитi, i слухали моря.

Врештi я поспитав:

- Про що ви думали зараз?

Вона обняла мене очима - а в них я побачив все море i цiле небо - i одповiла тихо:

- Дивлюсь на пiвдень, на безконечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку i аромати Єгипту, а я мрiю про край бiлих пiскiв i чорних людей, про кактуси, пальми i пiрамiди. Котиться з Африки хвиля i, як далекий братерський привiт, цiлує скелi. I може, та хвиля, що мила ноги араба, набiгає тепер на мої ноги як символ єднання…

- Як гарно!

Се скрикнула Марта i перервала оповiдання.

Антiн спинився, наче вперше побачивши жiнку.

Вона була тут!

Свiтло од лампи, здивованi жiнчинi очi, немов вони бачили щось незвичайне, розщiбнутий гудзик на її грудях, пасмо тютюнного диму поперек шафи з книжками i чорнi холоднi шибки, на яких дощ пальцями тарабанив свої нуднi мотиви…

Антiн нетерпляче струснув плечима i тим рухом наче щось скинув iз себе. Забiгав по хатi i знов говорив:

- Ну, ми розстались. Я не знав навiть - на час чи назавжди.

Була обiдня пора. Коли я входив в столову свого готелю, перше гудiння гонга густо пливло над рядами бiлоснiжних столiв, в той час ще порожнiх. Я зайняв своє мiсце. Мiж стовпи колонади, яку повернуто було в їдальню, перлося море, немов величезнi марини, вправленi в рами бiлих колон. На виднокрузi розпускалась вiтрилами яхта, як дерево цвiтом. Сонце лягло на Кастельоне, що дрiмав з правого боку, й закучерявило гору рядами маслин, оповило її кiлька раз в чорний турецький пояс. Виноград горiв мiж ними зеленим вогнем, як вставлене в пояс дорогоцiнне камiння. Ще нiкого не було в столовiй, але я бачив добре знайому, застиглу в оцi картину: чорний смокiнг у бiлих штанах мовчки i методично рiже криваве м'ясо, а бiля нього дама у бiлiм уся впiрнула мiж двi половинки червоного Бедекера. Гудуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться смiх, булька вино, грав радiсно море, а чорний смокiнг в бiлих штанах, як машина, старанно рiже криваве м'ясо i бiла британка так само тоне в червонiй оправi книжки.