Михайло Коцюбинський - Сон

- Що ти говориш? Де ти? Прокинься…

Тодi вiн зробив над собою зусилля, старався бути занадто уважним, обдумував слово, перше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим вглиб, зраджував скрите, затаєне в собi.

Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi, пройшов не в їдальню, а просто до себе. Вона чула розмiренi кроки, що одбивалиеь наче такт думки, часте чиркання сiрника об коробку, а зачиненi дверi вабили бiльше, нiж вiльний вхiд. Нарештi вона одхилила дверi в його кiмнату.

- Можна до тебе?

Вiн кивнув головою.

- Що з тобою, Антоне?

Антiн, очевидно, вагався. Йому не хотiлось сказати i разом боляче хтiлось, щоб жiнка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю з переповнених грудей.

- Нiчого.

Але те слово, кинуте їм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула, що їй нетрудно його зламати.

- Говори вже, що там таке?

Антiн спинився, глянув на жiнку i по хвилинi вагання в його зiрвалось:

- Я бачив сон.

Марта легко зiтхнула.

- Ах, тiльки сон!

Вона була розчарована навiть. Однак вигiднiше розсiлась у крiслi i зробила гримасу ласої кiтки, яка колись так була їй до лиця.

- Цiкавий сон? Ну, то розказуй.

Вона любила сни.

Але вiн зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозумiє? Для нього не було рiзницi мiж дiйснiстю i сном. Яка рiзниця, коли у снi так само бачиш, смiєшся, страждаєш, переживаєш? Хiба дiйснiсть не щезає так само безслiдно, як сон? Хiба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?

Антiн ходив по хатi i чув, як хлюпав в ньому i готове розлитись все пережите за нiч.

Врештi спинився i таємничо сказав:

- Я знов був там… в далекiм, теплiм краю…

Жiнка зробила круглi й порожнi очi, а вiн мусив їй нагадати про край, що колись промайнув, як казка, в його життi.

- Розумiєш, я стояв ранком на островi серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синiм туманi, потопала стара земля. Менi здавалось, що в молодiй гордостi острiв одiрвавсь од землi i поплив в свiт творити самостiйне життя, власну красу. Море було таке гладеньке i синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скiльки було блакитi! Цiле море у небi i цiле небо у морi. Од блакитних просторiв на душi в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п'яний од духу дикого полину, що залляв скелi i напоїв повiтря своїм диханням. Срiбна сивина його нiжно свiтилась, немов вдень, навiть осяяна мiсячним свiтлом. Вiн навис над урвищем скель i тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною.

Тихим морем послались бiластi дороги. Я дивився i думав: "Для кого вони? Хто ними поїде? Вони списали синє полотно моря, як давнi iєроглiфи, а хто прочитає те таємне письмо?" Я весь був як пiсня, як акорд суму, що злився з пiснею моря, сонця i скель.

Раптом ззаду я почув голос, чистий i гармонiйний, наче родився з тепла блакитi:

- Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо?

Я озирнувся.

На скелях стояла жiнка з блiдим обличчям в золотiй рамi волосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на її чорнiй одежi срiбнi малюнки. В другiй руцi палали маки.

В обох нас ворушилось одно i те саме питання, i я одповiв:

- То записи щастя.

Вона подивилась на мене.

- Можливо. Дихне легкий вiтрець i ранiше зiтре записи щастя, нiж встигнеш їх прочитати.

I понесла до мене вiнок золотого волосся, важке срiбло полинiв на одежi, маки i ще щось: очi - два озерця морської води.

- Ого! - засмiялася Марта.

- Не заважай. Ми сiли, як давнi знайомi, на теплу кам'яну лавку. Я не дивився на неї, а бачив, як в легкiм диханнi повiтря тремтiли над чолом тонкi волосинки у неї, немов язички вогнянi, а в озерi ока переливалась тепла блакить.

Мовчки дивились на море. Тепер на море налiтали бiлi вiтрила, як рiй метелiв. Бог знає звiдки з'являвся на морi човен, перебирав лапками весел, наче мурашка по скатертинi, i враз розцвiтався бiлим вiтрилом, як з пуп'янка квiтка. Лягав боком i тремтiв на блакитному полi.

В лице нам тепло дихнуло повiтря. Раз, другий. То вiтер будився, i дороги поволi щезали. Пiд берегами море починало горiти.

- Вам не здається, - обiзвалась сусiдка, - що тепер море як синiй птах щастя: занурило голову в блакитний туман i розпустило павиний хвiст пiд самi скелi, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивiться!

Ми нахилили нашi обличчя над урвищем вниз, i коли очi нашi добiгли, минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми уздрiли, як воно трiпалось тихо в сiтцi яскравих блiкiв, наче зловлене в невiд з синiх, зелених i рожевих мотузок, а крiзь ту сiтку на нас дивилась мозаїка дна: фiолетовi плями густих водоростей, блакитнi очi пiдводних пiскiв, стара бронза i темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав.