Iван Франко - Борислав смiється

— Гм, — мiркував Леон, — трьох робiтникiв, на котрих би можна зовсiм спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тiлько то штука — з-помiж того зброду винайти таких робiтникiв!

Тим часом на подвiр'ї нової фабрики зiбралися робiтники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати вiд нього решту плати i подякувати йому за роботу. Мiсяць пiднiмався на погiднiм небi, де-де з-за бiлої напiвпрозiрчастої мряки проблискували млявим свiтлом золотi зорi. Робiтники посiдали на каменях та урiзках з дилиння i балакали; глухий гомiн їх розмови йшов на поле i мiшався з срiбним шепотом рiчки, що туй обiч булькотiла по камiннi. Звiсна рiч, бесiда йшла про одно — про недавнiй робiтницький збiр, про складки i будущi надiї.

— По правдi кажу вам, — говорив Бенедьо, — диво сталося з тутешнiм народом. Коли я перед мiсяцем прийшов до Борислава i почав допитуватися, чи трiбували вони як-небудь ратуватися, то всi або головами похитували, або смiялися з мене. А нинi, самi видите, як усi, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досi вже маємо 150 ринських в однiй тiлько головнiй касi!

— Сто п'ятдесят ринських, — повторив з розстановкою один робiтник, — ну i що ж! Для одного була би се пiдпомога, але для тiльких тисячiв — що тото значить?

— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися нашi складки. За мiсяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.

— Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?

— Гм, треба добре обрахуватися з силою i з грiшми. — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловiковi лиш пiвтора ринського на тиждень, числячи далi, що безроботиця потягне тиждень i нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касi мусить бути на те найменше пiвтори тисячi ринських… Найменше, кажу, бо крiм прожитку, будуть ще iншi видатки.

— Пiвтори тисячi ринських! — скрикнули в один голос робiтники, — Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селiв десять тисяч нових прибуде!

— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на то вже, бачу, нема ради. Бiльших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на пождiм поступi, а як дiзнаються о наших складках, то ще бiльше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати i терпiти ще хоть три мiсяцi!

— Три мiсяцi! Хто знає, що за три мiсяцi може статися!

Замовкли робiтники, i сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Вiн i справдi почував, що дiло пекуче, що найбiльша сила сього люду лежить в його хвилевiм розбудженнi i що не покористуватися тим розбудженням — значить випустити з рук головну пружину дiла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.

— А ту й ще одна рiч, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Менi прийдесь вертати до Дрогобича.

— До Дрогобича? А то пощо? — скрикнули робiтники.

— Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скiнчилася.

— Шукайте iншої!

— Або ж ту без мене не обiйдеся? Правда, жаль чоловiковi покидати таку справу, над котрої заснованням трудився i думав…

— Ну, то й не покидайте!

— Се певно, що треба б не покидати, коби тiлько спосiбнiсть була.

Робiтники почували се добре, а навiть i в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього цiла справа могла би легко зiйти на фальшиву дорогу i через те зовсiм не вдатися. Вiн почував, що в кождiй новозложенiй для нових i непривичних цiлей свiжо зорганiзованiй громадi багато i дуже багато залежить на привiдцi, на його особистiм впливi i порадi. Правда, вiн почував, з другого боку, аж надто добре безсильнiсть i своєї думки i був переконаний, що не спiткайся вiн в Бориславi з побратимством i з такими тверезо мислячими людьми, як Матiй i Стасюра, вiн сам но був би, певно, дiйшов до того, до чого тепер дiйшов. Взаїмне спiвдiлання всiх часток тут було аж надто сильне i виразне, але iменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних спiвдiлань значило б — зашкодити кождiй частцi зосiбна i всiм взагалi. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславi, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому помiч з такого боку. з якого вiн її й зовсiм не надiявся.

З середини фабрики вийшов Леон в супроводi Шеффеля, оба вони наблизилися до робiтникiв. Робiтники повставали.

— Ну, люди, — сказав голосно Леон, — робота ваша скiнчена, i добре скiнчена. Дякую вам за пильнiсть вашу!

— I ми дякуємо пану за роботу! — закричали робiтники. — Та най бог дасть щасливу годину!

— Дай боже, дай боже, — сказав радiсно Леон. — А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися.