Iван Франко - Борислав смiється

Вiн замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилi зачав спокiйнiшим уже голосом:

— Ви знаєте, який я круглий сирота на свiтi, в якiй бiдi та нуждi зiйшли мої лiта молодi, поки нещастя не загнало мя сюди, до сього пекла проклятого. Але вся бiда i нужда, всi нещастя'нiчим були для мене, поки була хоть одна людина, котра вмiла мене потiшити, розрадити, приголубити, котра вiддала б була своє життя за мене… котра любила мене!.. I тої єдиної порятiвлi позавидiля менi вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою матiр стару i прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже пiвроку. Вона працювала при магазинi того багача Гольдкремера. На своє лихо, сподобалась тамка всiм тим псам, що її видали. А там їх є до вiтру: касiєр, молодий жидик Шмулько Блютiгель, надзорець, також молодий жидок, далi ще якiсь там капцани, бог би їх поразив!.. Почали вони до неї налазити, не давати її спокою. Раз, другий вона вiдправила їх чемно, а далi, коли Блютiгель застав її якось саму в присiнку магазину i, осмiлений, почав дуже вже до неї заскакувати, вона, немного думавши, вiдкинула руку i так тарахнула жидка помеже вуха, що му аж ротом i носом кров бризнула i сам, як тика, покотився мiж бочки. Що ми того вечора насмiялися з улазливого жидка, коли вона розповiла цiлу тоту рiч. Але ми завчасно смiялися. Жидок розлютувався i змовився з другими — пiмститися на нiй. Приходиться позавчора — виплата; приходжу я вечером додому — нема моєї Варки. Сiв я пiд вiкно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже стемнiлося, нема Варки. Закинув я петек на плечi, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робiтниць, що разом з нев були при виплатi, — кажуть, що лишили її тамiй, що, певно, їй виплачували напослiдку. Тьокнуло мене щось коло серця, бiжу до канцелярiї — позамикано, а в вiкнах свiтиться. Калатаю — не докалатаюся, а далi гадаю собi: «Агiй, та чого я ту калатаю, чень же ту єї нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене…» Бiжу додолгу — нема. Бiжу знов вулицями, забiг по всiх знакомих, по всiх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити, — нема. Всiх питаю, чи не видiв хто Варки, — нiхто не видiв. Як камiнь в воду, пропала Варка. Лечу я знов пiд канцелярiю, так мене щось i тягне туди, гадаю по дорозi: «Висаджу дверi, а мушу дiзнатися, що з нею сталося, де вона». Але скоро я там — десь ораз i вся смiлiсть пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але вiкна позаслонюванi, не видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. «Нi, — гадаю собi, — вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?» А ту знов i сам собi не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком Блютiглем, — я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота, — нi, щось немов рукою держить мене пiд вiкном тої проклятої канцелярiї. «Не пiду вже нiкуди, — гадаю собi, — буду туй ждати, доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана». Сiв я на якусь бочку пiд самою стiною просто вiкна, сиджу — а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку рiпники хриплими голосами пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiтає, мов зойк конаючого, сторожеве «острожне з огнем!»… А ось чую, в канцелярiї регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбиваєся, — знов регiт, знов шваркiт, — i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов нiж острий… Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярiї, тiлько на одну хвилиночку, — але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу зiрвався на рiвнi ноги, — то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова куля, — Варка. Але вже не кричала… Я пiзнав її по одежi, бо лиця єї зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з дверей канцелярiї, погнала навпростець через горбки накиданої глини, помiж кошари та ями. Я за нею. «Варко, — кричу, — Варко, що тобi таке, що з тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!» Стала на хвилю, озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi єї коси були обтятi. «Господи боже, Варко, — кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, — що се за нещастя з тобов?» Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид, — скочила в створену яму(.. Я надбiг, став, — тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за Варкою, менi сказали, що її (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали. Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй страшнiй ночi. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всiх лицях видно було пiд час оповiдання всi переходи чувства — вiд непокою до найвищої тривоги i розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок великого проступку, — то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю глибiнь — його жалю i муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тiм дiлi, де вже не було нiякої поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..