Iван Франко - Борислав смiється

Старий виговорив се живiшим, нiж звичайно, голосим i з тремтячими вiд зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всiх i зупинив свiй погляд на понурiм лицi Андруся Басараба.

— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всi присутнi, — се наша загальна кривда: бiднiсть, безпомiчнiсть, голод!

— А на кого її закарбувати? — спитав вдруге старий. — Чи зносити її терпливо, тоту найбiльшу, загальну кривду, а тiлько карбувати тi дрiбнi, частковi, що складаються на тоту велику?..

Андрусь Басараб глядiв на Стасюру i на всiх прочих побратимiв зразу понуро i нiби рiвнодушно, но вкiнцi на лицi його заяснiло щось, немов скрита на днi в душi радiсть. Вiн встав з мiсця i'випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.

— Нi, не терпiти нам i тої загальної кривди, а хоть i терпiти, то не покiрно, не тихо, мов та стрижена вiвця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пiмститися, i то ще туй, на сiм свiтi, бо що за суд буде на тамтiм свiтi, сього ми не знаємо! I чи ти гадаєш, що, карбуючи всi тi дрiбнi, частковi кривди, ми забуваємо про загальну? Нi! Адже кожда й найменша кривда, яку терпить робучий чоловiк, се частка тої загальної народної кривди, що всiх нас давить i глодже до костi. I коли прийде день нашого суду i нашої кари, то чи ти думаєш, що не пiмстпться тодi й загальна кривда наша?

Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душi своїй не зовсiм вiрив Басарабовiй обiцянцi.

— Гай-гай, побратиме Андрусю, — сказав вiн, — пiмститься, говориш… Вже то одно, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись, може, й пiмститься, коли нам тепер вiд того не лекше терпiти. А хоть i пiмститься, то чи думаєш, що опiсля лекше буде?..

— Що ж бо ти, старий, — крикнув на нього з грiзно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпiти! Хiба ж я того не знаю, хiба всi ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпiли, щоб робучий'чоловiк не терпiв? Нiхто, нiколи! Значить, терпiти нам до суду-вiку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, — що то кого обходить? Терпи i мовчи, не показуй другому, що тобi тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з бiди, то бодай метися за ню, — ее хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, i всi признали, що вона правдива, — чи не так?

— Так, — вiдповiли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.

— А коли так, — говорив далi Андрусь, — то нiщо й гаятись. Розповiдайте далi, хто про яку знає кривду.

Вiн сiв. В хатинi стало тихо. Почав говорити Матiй. В його сусiдствi умер робiтник в темнiй жидiвськiй комiрчинi; як довго там лежав, вiдколи слабував — сього нiхто не знає, i жиди нiкому не хотiли того сказати. Говорять, що робiтник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, жиди вiдiбрали вiд нього грошi, а його поти морили голодом, держали взапертi, поки не вмер. Тiло було страшенно сухе, давно не мите i синє, як боз. Позавчора ночувала якась жiнка у другого, сусiднього жида. Вночi злягла. Грошей у неї не було, i сейчас на другий день жид викинув її з дитиною з хати. Розповiдав один рiпник, знакомий тої жiнки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але пiп не хотiв охрестити, поки не покаже батька дитини. Тодi тота жiнка кинула дитину в яму, а сама пiшла до громадського уряду, кричачи, щоб її зараз вiшали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося. Матiй не знав.

I далi пiшли оповiдання, одностайнi своею ваготою i оглушаючi своєю кричучою несправедливiстю. I за кождим розказаним фактом оповiдач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палицi, щоб «кождому вiддано було повною лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого роду важким фактом, гiдним закарбування на iм'я загальносуспiльної кривди та гнiту. Другi розпалювались, говорячи, проклинали гнобителiв i домагалися швидкої для них кари. Але найбiльше зрушило всiх оповiдання молодого парубка, Прийдеволi. Коли прийшла на нього черга, — вiн був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самiм послiдку, — вiн вибухнув довго здержуваним плачем i, заломуючи сильнi руки, виступив насеред хати.

— Перед богом святим i перед вами, побратими мої, жалуюсь на своє горе! на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вiк… вiдобрали послiдне i потоптали ногами, i то так собi, для забавки!.. Ох, боже, боже, i ти глядиш на все те i ще можеш терпiти?.. Але нi, ти терпи собi, я не можу, я не буду!.. Побратими, товаришi милi, радьте, що менi дiяти, як мститися! Все зроблю, на все вiдважуся, тiлько не кажiть чекати, бiйтеся бога, не кажiть чекати!..