Iван Франко - Boa Constrictor

- Ох, господоньку мiй, - зойкнула бiдна жiнка, - або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: "От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, - i до роботи близько, i всьо". А вiн до мене: "Най мене, - каже, - бог боронит вiд тої роботи, не хочу єї на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi!" Та й як пiшов - i на нинiшнiй день!

Матiй порушився на своїм мiсцi, почувши сю мову.

- А коли то було, не знаєш? - спитав вiн. - Коли Iван пiшов?

- Та вiн вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького.

- А потому чи вернув назад з мiста?

- Та щось говорили, що вернув, i грошi, кажут, взяв вiд пана.

- А ти го видiла потому?

- Нi, не видiла.

- А знаєш допевно, що грошi вiдобрав?

- Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цiлий тиждень - нема. Iвана. Я iду до пана, щоби бодай грошi вiддав. "Що, - каже, - то ти приходиш по грошi, а твiй чоловiк iно що вчора ту був i грошi вiдобрав!" Ще ся розтрiскотав па мене! Та й тiлько всього!

Матiй слухав тої бесiди з напруженою увагою i, бачилось, укладав щось в головi. Довгу хвилю мовчали обоє.

- Пропало! - сказав вкiнцi Матiй, важко зiтхаючи. - Нема що i згадуватиi Як му ся який лихий чоловiк прислужив, то най му бог вiдплатит за все! Добранiч, небогої Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро!

- Ой, уже! - вiдказала жiнка, заходячися з плачу. - Буде менi добро, але аж на тамтiм свiтi, не туї Бувайте здоровi, най вам бог стокротне вiдплатит, що прийшли мене, бiдну, потiшити.

Матiй, не кажучи i слова бiльше, вийшов з хатини. Герман сховався за угол i видiв ще кiлька крокiв, як старий рiпник iшов, розкладаючи руками та воркотячи щось пiд носом, немов нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пiтьмi, а Герман, ввесь дрижачи з холоду i вiд навалу нових думок та догадок, став знов пiд вiкно. Його тверде серце таяло на вид тої нещасливої жiнки, вiн виразно чув, що, коли вона говорила - сльози тислися до його очей, - важкi, горющi, давно не виданi сльози! Вiн чув i бачив аж тепер, що з нинiшнiм днем кiнчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Вiн знав добре, що завтрашнiй день застане його вже зовсiм не тим чоловiком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душi, переворот глибокий i сильний. Що мало бути змiстом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не мiг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли руїни згорять i спопелiють, то i новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? З чого? - покаже час, покаже потреба, покаже совiсть!

По виходi Матiя Iваниха, замкнувши дверi, стояла довгу хвилю насеред хати, мов остовпiла. Сльози не текли з пiдпухлих, почервонiлих очей, зойку, заводу, плачу не чути було вiд неї. Вона стояла нерухома i глядiла нiмо на свою дитину, що спала в колисцi. Тiльки лице її показувало, який бiль лютився в її серцi, як вона терпiла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рiкою вибухло затаєне горе.

- Дитино моя, дитино моя! - ридала вона, припадаючи до колиски. - Нема твого тата, не прийде вже нiколи. Л ти, бiднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата нiколи, мiй ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надiятися? Хто нам допоможе в слабостi, в недолi? Хто догляне, порятує? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!..

Хлипання перервало її завiд. Дитина в колисцi пробудилася вiд її голосу i пiдняла головку вгору, витягла рученята до мами.

- Та-та-та! - пролепетала дитина. - Та-та-та! Бiдна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини рiзав її, мов нiж, у серце глибоко. Вона цiлувала ручки дитини, обливаючи їх гарячими сльозами.

Герман стояв пiд вiкном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надiй, розпуки, побiч дитинячої несвiдомостi, довершив того, що не довершили всi рiзнороднi а такi сильнi враження нинiшнього дня. Гарячi сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишенi цiлу купу срiбнякiв. Вiн розмахнувся i з цiлої сили кинув ними крiзь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срiбло, розсипаючись по хатинi. Той брязк i дзенькiт проразив Германа не менше, як саму Iваниху. В його ухах вiн звучав як зойк нарiкання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, i вiн пустився щосили утiкати горi улицею, аж земля пiд ним задуднiла.