Іван Франко - ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК

Що вість несе страшну, убійчу, люту.

В німій розпуці вів за ним очима

Валентій; серце рвалось в нім, всі нерви,

Всі сустави кричали: “Зупини

Раба! Перекажи йому прихильне слово!

За що вбивать невиннеє дівча,

Що віддало тобі свою любов?”

Но стать старця йому явилась знов,

Згадалися його слова, - і ум

На ретязі залізнії замкнув

Страждуще серце, щоб не доступило

До нього розбунтоване чуття, -

І він оставсь, мов кам’яний, на місці.

Но вже недужі облягли палату.

Їх сотні йшли: у лахах і в порфирі;

Мов гомін галичі, так стопи їх

І зойки висіли у воздусі.

Здригнув Валентій, вчувши стони ті.

В душі його рвонулось щось, немов

Навикнення неодолима сила

Тягла його до любої роботи.

Но враз згадалися слова старцй:

“І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Вони - одно добро на світі!

На людях тих господній суд; господь

Їх тисне болем, мов вино в тискарні…”

І він почув, як звільна замикаєсь

У нього серце на їх біль і муку.

“Нехай терплятьі їм бог свій хрест дає!”

Но ось зближаєсь гомін і змагаєсь.

Не можучи дождатись лікаря,

Товпа валить у двір, реве, благає:

“О, змилуйся, не покидай болющих!”

І знов щось рвесь в душі його могуче

Здоровеє чуття перемагає,

Не думаючи - він іде до них.

Но - боже! - як відмінними очима

Глядить він нині на ті купи болю

І нужди, що, неначе чорна хмара,

Перед його очима переходять!

Він досі бачив тільки біль і нужду

І на їх дно очей не запускав.

Зато як много власної вини,

Розпусти, злоби, брудноти і зради

Побачив нині! Як гидкими нині,

Як низькими, фальшивими, з джерел

Брудного самолюбства йдучими,

Здались йому похвали і подяки,

Поклони, стони й сльози тих людей!

І він міг досі дихати тим чадом,

Міг жити в нім і любуватись ним

І ще себе здоровим уважати!

О горе, горе! Людська сліпото!

Немов ростина, у котрої корінь

Хробак підточить, голову схиляє,

Опустить листя, в забутті тупому

Жде смерті, - так Валентій похиливсь.

Невтішені ішли від нього хорі,

І сам він гриз себе за те, но чув,

Що усихає найважніший нерв

Його роботи: віра в ї хосенність

І беззавітна для людей любов.

Утомлений, сумний і нещасливий,

Скінчив Валентій вечором свою

Роботу. “Ні, не можу більш, не хочу!” -

Товкло щось в голові його, мов молот,

І мисль якась рішуча дозрівала.

А в мармуровій залі стрів його

Отець старий із виразом такої

Глибокої любові на лиці,

Що аж усе болющеє нутро

Валентія перевернулось. Поруч

Вітця сиділа схилена, з лицем

Відверненим і ледве ще від сліз

Обсушеним, тремтяча, мов мімоза,

Його кохана Сільвія Мамілла.

“Мій сину!” - рік отець неначе строго.

“Недобрий!” - прошептала Сільвія

Крізь сльози; но Валентій мов не чув

І, німо повітавши їх обоє, сів.

І бачачи великий біль, і сум,

І втому на лиці його, отець

Відразу скинув строгість і припав

До сина, щоб сердечно розпитати,

Розважити, розрадити його.

Припала і Мамілла, мов голубка.

“Мій друже, пане! Ти недужий щось!

Тебе щось мучить, щось болить, гризе!

О, розкажи мені! Усе, що маю,

Життя моє віддам, коли потрібно,

Щоб ти лиш був веселий і щасливий!”

Но ті слова, і погляди, і ласки

Не втішили Валентія - противно,

Ще більшу в душу навели тоску.

“Отеє ті пута, про котрі казав

Старий! - гадав він. - Ось покуса та,

Що серце й ум приковує до світу.

Ось той ланцюг, котрий поперед всього

Порвати треба!”

І, мов темна хмара,

Сидів він, а сердечнії слова

Зісковзувались із твердого серця,

Мов теплий дощ зісковзуєсь з гладких,

Ополірованих плит мармурових.

Заблисли сльози в Сільвії очах;

Зітхнув отець, та не сказав нічого.

Настала ніч. Заснуло в домі все.

Лишень не спить Валентій. Наче тінь,

Він вийшов з дому, сиротами кинув

Усіх, що так його любили. В тіні

Домів, крутими уличками він

Спішив за місто, оглядавсь тривожно,

Чи хто його не здоганя; два рази

Ставав, надслухував, бо му здалось,

Що за собою чує таємничі,

Тихенькі кроки, наче дух який

Бездушними стопами йде за ним.

Та ні, - довкола пусто, самота,

І величезне місто мов завмерло;

Лиш десь далеко, в пишних лупанарах

Та в винних склепах роздавались крики

Та співи пізніх гостей, а над Тібром

Покрай дороги спали на камінні,

Покорчившись, “свобідні горожани

Столиці світу” - пролетарії.

Не зупиняючись, ішов Валентій