Іван Франко - ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК

І він упав до каменя лицем

І став молитись: “Боже, спасе мій,

Спаси мене від людської любви!”

Всю ніч молився він, весь другий день

То тихим шептом, то болющим стоном.

Аж вечором зашелестіло листя

І перед ним в півтіні показалась

Якась людина в білому хітоні,

З простягненими в сумерки руками,

З лицем заслоненим. На хвилечку

При вході до печери зупинилась,

Відтак із наглим окриком, в котрім

Мішались радість, біль, і сміх, і сльози,

Перед Валентієм на землю впала…

“Мій пане, друже! - скрикнула й урвала, -

Відтак лиш шептом тихим виривались

З грудей її уривані слова. -

То я… Мамілла, Сільвія… твоя…

Недобрий… милий… що се ти зробив?..

Два дні… О боже мій, які страшні

Ті дні! Що ми перетерпіли з батьком!..

По всіх лісах, по всіх ярах шукали…

Валентій, друже, серце, обізвись!..”

А він стояв немов закаменілий;

В душі його, де так недавно ще

Любов царила, - мов на пожарищі,

Лиш страх і гнів боролися з собою,

Но враз новий в умі заблиснув здогад.

“Ім’ям Христовим заклинаю тя,

Маро проклята, демоне пекельний,

Що спокушаєш мя улудним видом,

Щезни від мене!” -

“Я не демон, друже!

Я Сільвія! О боже мій, він хорий,

Він божевільний! Не пізнав мене!”

І заридала Сільвія, - а він

Все ще стояв, закривши твар руками,

Забившись в найтемніший кут яскині.

Тоді вона до нього підступила,

Взяла за руку. “Друже мій, поглянь,

Я Сільвія, твоя, жива! Скажи мні,

Що сталося з тобою? Що за демон

Тебе опутав?”

Стрепенувсь Валентій

І відіпхнув її, і крикнув грізно:

“Коли ти Сільвія - йди геть від мене!

Коли ти любиш мя - йди геть від мене!

Я ж дав тобі пізнати, що між нами

Скінчилось все, - ти не жиєш для мене!

Іди, о, змилуйсь! Я не божевільний,

Но збожеволію і вб’ю тебе,

Коли не підеш!”

М’яко, лагідно

Послідні ті слова сказав Валентій,

Но м’якість та страшнішою була

Від грізьб. Неодолимая рішучість

Виднілась в них. У Сільвії пробіг

Мороз поза спиною. Але серце

Велике і багатая душа

Були в тій дівчині; вона ще таки

Не стратила надії.

“Добре, йду!

Я не накидуюсь тобі, безумче!

І не гадай, що задля тебе я

Прийшла сюди! Лиш задля батька твого,

Котрому ти, невдячний, серце рвеш,

Котрий для тебе все віддав, котрий

Нічим твоєї волі не в’язав,

А жив лишень любовію твоєю!

Його ридання і його розпука

Мене, чужу йому, зворушили

До сліз кровавих! Оставайсь здорові

Молитвами та оханням безплодним,

Та вірою без діл, та самолюбним

Самознівеченням дури себе!

Людей не здуриш і не здуриш бога!

І совість власну не задуриш! Вічно,

Мов голос труб, трубітиме вона,

Що ти убійця власного вітця…

І ще когось!”

Мов привид сонний, білий,

Пропала Сільвія в гущавині.

Мов труп, стояв Валентій; тільки дрож

По всьому тілу пробігала, й зуби,

Немов від стужі, цокотіли вголос.

На другий день, якраз коли Валентій

Роздумував над тим, щоб пробиратись

Ще дальше в недоступную пустиню,

Явивсь отець його і десять слуг.

Гордий, німий, він станув перед сином,

Без просьб, без сліз; лиш морщини глибокі

І побіліле за ті дні волосся

Свідчили, кілько він перетерпів.

“Ідеш додому?” - запитав він сина,

Котрий, змішавшися, стояв, мов грішник

Перед суддею.

“Батьку мій!” - зачав.

“Ідеш додому?” - перебив отець.

“О батьку, я негідний вас! Я грішний!

Лишіть мене спокутувать в пустині

Свої гріхи!” - моливсь Валентій смирно.

“Ідеш додому, - ще тя раз питаю?” -

“Не можу”. -

“Добре, того я й чекав!

В’яжіть його!”

І кинулися слуги,

І враз йому зв’язали руки й ноги,

Відтак, безвладного на лектику

Поклавши, знов до Рима понесли.

В тяжких кайданах, в склепі кам’яному,

На хлібі і воді сидів Валентій

Вже другий місяць. Тихо, пусто вкруг,

Як в гробі. Крім немногих лучів сонця,

Ніякий звук життя не долітає

В його в’язницю. Лиш щодня вполудне

Приходить батько, відмика тюрму,

І ставить хліб і воду перед сином,

І хвилечку на нього поглядить,

І знов піде, ні слова не сказавши.

Вже місяць син не чув від нього слова,

Від тої хвилі, як привів його

Сюди, і сам замкнув в залізні пута,

І з жовчю змішані слова прорік:

“Сиди! Тут маєш муку і пустиню!”

І мучився ж Валентій в тії дні!

Не ті кайдани, не та самота

Були для нього мукою! Він зразу

Аж тішивсь ними, богу дякував

За те, що дав йому хоч так терпіти