Іван Франко - ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК

На схід, за місто; ранок повітав

Уже геть-геть за Римом, в чистім полі.

У млі густій за ним тонуло сонне

Могуче “вічне місто”; перед ним

Кровавим блиском жеврілося небо;

Де-де на горбиках самотні вілли

Білілися; де-де буйні отари

Товпилися з стаєнь на пасовисько, -

За ними волоклись лінивим ходом

Невиспані, обдерті вівчарі-

Раби, А впрочім пусто, сумно вкруг.

Лиш ген далеко, мрякою повиті,

У зелені густих лісів дрімають

Самнітські гори. Стрепенувсь Валентій,

Узрівши їх, і ходу прискорив.

“О, боже мій, - молився він душею, -

Спаси мене від людської любви!

Допоможи мні вирватись із пут

І в далі світу, в самоті лісній

Тобі служити єстеством цілим!”

В тій хвилі край стежини, мов з нори,

З нужденної пастушої колиби

Роздався тихий, приглушений спів,

Протяжний, але жалібний такий,

Немов голосіння по умерлому.

Невольник-варвар із паннонських піль

На своїй мові варварській потихо

Свою сердечну тугу виливав.

Валентій змалку ще навчивсь тій мові

Від батькових рабів; мов свідок літ

Дитинних, дивно вдарила його

Та пісня; сам не тямлячи себе,

Він став і слухав, що співав невольник:

“Дунаю, Дунаю, мій батьку старий,

Чи ще ти дрімаєш у свойому ложу?

Поля мої рідні намулом покрий,

Бо я їх в неволі забути не можу!

Ой матінко рідна, ой сестро моя,

Чи ще ви спокійно гуляєте дома?

Чи й вас проглинула несита змія -

Проклята, проклятая Рома?..

Товариші, браття, карпатські орли,

Чи вихром на конях мчитесь ви по полі,

Чи, може, за моїм слідом ви пішли

І стогнете также в неволі?..”

“Нещасний! - стиха прошептав Валентій,-

Но тут же мисль невпинна, мов павук,

Снувати стала безконечні сіті, -

Не тим нещасний, що терпить, що раб,

А тим, що серцем прикипів, приріс

До тисячних подробиць вітчини,

До всіх її красот і нужд, до волі, -

Та ні, до скиби чорної землі,

До берега, до коней, до хатини…

А вирваний із тої скиби - гине,

Немов бур’ян, стає безвладний, мов

Із тіла душу вирвано у нього.

От що ті пута! От що ті нитки,

Що в’яжуть нас до скиби й не пускають

Шукати царства божого пред всім”.

Верх неба вже стояло сонце ясне,

Жара стояла на землі страшна,

Коли тінистий, темний ліс приняв

Валентія в свої вогкі обійми.

Хоч утруджений, він не спочивав,

А йшов, давно покинувши стежину,

В гущавину, в глиб лісу, в дебрі темні,

В чагарі недоступні. Звір хіба

Ходив туди, гадюка плазувала

Та хижий яструб, кружачи в блакиті,

Переривав тишу зловіщим криком.

В дебрі глибокій під скалою, де

Ніколи сонця світло не доходить,

А лиш під купами гнилого листя

Журчить малесенький потічок, - тут

В вогкій печері зупинивсь Валентій.

“Тут я безпечний, - думалось йому. -

Велика, пестробарвна хвиля світських

Покус і вражень тутка не доходить.

Тут дух згромадиться, вглибиться в себе,

Тілесні пута швидко ослабіють

І спадуть, мов з увільненого в’язня!”

І на холоднім камені простяг

Струджені члени. Розігріта кров

Мов молотами стукала у жилах,

До висків тислась; в мряці танцювали

Червоні рожі пред його очима

І щось в ухах шуміло, ніби буря,

І звільна тихло, слабло, лиш бриніло,

Мов скімлення прибитої собаки,

Мов зойк розпуки десь з глибин землі,

Мов сумовита невільнича пісня.

А далі стихло все. Страшна тиша

Могучим велетнем лягла на душу,

З-перед очей взяла кроваві рожі,

Втишила кров, зглушила звуки всі

І зупинила вражень, мислей хід…

Но враз - що се таке? - Валентій чує

Якийсь глибокий, безграничний біль

У серці; щось, мов почуття болюче

Страшної пустоти, сирітства; щось,

Немов чиїсь гіркі, пекучі сльози,

Що звільна, звільна капають на серце,

Вгризаються, сверлують і щемлять.

І чує він себе таким слабим,

Безсильним і безвільним, мов пилина,

Вітрами гнана. І заразом чує,

Як щось ворушиться в душі на дні,

Мов недобита гадина, і шепче

Таємно, тихо: “Підлий, підлий ти!

Хіба ж не самолюбство завело

Тебе сюди? Щоб сам щасливим був,

Щоби для себе рай здобуть, покинув

Людей, роботу, вбив вітця, дівчину,

Вбив тих, котрі над все тебе любили!”

В страшній тривозі зірвався Валентій

І очі впер у найтемніший кут,

І вирвались слова з дрижачих уст:

“Проч, проч, прокляті демони покуси!

Ось відки ви заходите мене!

Та ні, слова учителя святого,

Високі й ясні - се мій провідник!”