Іван Франко - Украдене щастя

Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться.

Анна. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий i казав, що його вiйт побив.

Жандарм. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися менi в очi! (Бере її за плечi i вдивляється їй у очi.) А ти ще гарна, молода, свiжа! Анно, любиш мене?

Анна (тремтить). Михаиле, пусти мене!

Жандарм. Нi, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? Анна (вiдвернувшись). Нi, нi, не люблю! Ти страшний! Не люблю!

Жандарм (грiзно). Гляди менi в очi, чуєш? Анна дивиться йому в очi.

Скажи тепер, любиш мене?

Анна. Михаиле! Братчику мiй, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очi, то менi так важко, так страшної Сама не своя стаю!

Жандарм. Дурницi! Говори, любиш мене? Анна (ледве чутно). Люблю. Жандарм. Ще раз скажи! Голоснiше! ан н а. Люблю.

Жандарм. Пам'ятай же. I будеш моєю? Стiй просто, не трясись! Знай, що вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввiп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?

Анна. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке!

Жандарм. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого? Не грiх украсти моє щастя?

Анна. I моє вкрадено, голубе мiй! I моє серце розбито, i мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорiзати мене хочеш!

Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя!

Анна. Бог нас покарає, бог!

Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя.

Анна. Чи довго воно потриває?

Жандарм. Щастя нiколи довго не триває. Щастя все - день, година, одна хвилина.

Анна. А потому?

Жандарм. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi страшно?

Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Нi, не страшно.

Жандарм. Так хочеш бути щасливою?

Анна (так само). Хочу.

Жандарм. Так будеш моєю?

Анна (так само). Буду.

Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.

Анна (так само). Нi, не одурю.

Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потрясає її за плечi.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до мiста, то я до тебе навiдаюсь.

Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печi.

Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин.

Жандарм. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?

Вiйт. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а на третiм троха кров'ю замазано.

Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжцi.) Ну, а тепер ведiть його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?

Присяжний. Я вийняв, ось вiн.

Жандарм. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники є, то щоб де в лiсi не напали та не вiдбили.

Микола. Господи! Що се зо мною дiється? За що на мене така кара тяженька?

Вiйт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нинi. В кого є тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани запрягти.

Жандарм. А що ж, i се можна.

Вiйт. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i потому приїде назад.

Жандарм. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спiльниками шукати.

Вiйт. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!

Бабич вiдходить.

Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози). Анно!

Анна (мое остовпiла). Чого тобi, Миколо?

Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невиннiсть виявилася.

Анна. Чиста душа… А хiба ж твоя менше чиста?

Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мiзерiї є, то щоб i те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.