Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами

- Не знаю. Чогось кликав урядника… «Ну та й цікавий же!» - подумав писар.

- Чи вже скінчив ваш батько свій новий дім? - спитала Сусана Уласівна в писарші.

- Вже давненько! - одповіла писарша й запишались.

- Чи гарний же вийшов? Гарні покої? - спитала благочинна.

- Гарний і просторний дім. Господи, який гарний та світлий, - сказала писарша й знов запишалась.

- Буде такий завбільшки, як наш, чи менший? - спитала благочинна.

- О, багато більший! І вікна трохи більші, ніж у вас, - сказала писарша, зирнувши бистро на вікна.

- Чи й мебіль вже купили? Вже обставились зовсім?- спитала в писарші Ватя, котра, впоравшись в столовій коло самовара, увійшла в гостинну й сіла на канапі.

- Вже привезли й поставили. Мебіль така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Навдивовижу гарна!

- Така, як оце наша, чи яка інша? - спитала благочинна, здержуючи легкий осміх на устах.

Писарша зорила швидкими очима кругом гостинної, бистро кинула очима по віденських стільцях і промовила:

- Краща, ніж ваша; стільчики такі, як у вас, тільки червоні, а канапа й крісла більші й кращі, ніж ваші.

- Чи вікна та двері високі в новому домі? - спитала в писарші Ватя.

- Господи, які високі та здорові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять шибок: чотири внизу, а вгорі тільки одна, довга через усе вікно, ще й одчиняється знизу вгору, неначе лядка. Та в кімнатах ясно, світло! А на стелі в залі ще й кружало вироблене по самісінькій середині. Господи, як гарно все пороблено! зовсім по-панській, - чванилась писарша.

- Чи вже чай настоявсь? - спитала благочинна в Ваті.

- Вже, мамо! Ходім пити чай, бо я голодна, - обізвалась Ватя.

- Прошу в столову до чаю! - обернулась благочинна до писарші, вставши з канапи і важкою ходою простуючи до дверей столової.

Усі встали й пішли слідком за благочинною рядочком, як пливуть качки на ставу. В просторній столовій на довговастому столі, вастеленому чистою білою скатеркою, вже парував самовар. Артемій посадив писаря поруч з собою; благочинна сіла з писаршею по другий бік стола. Ватя налила стакани чаю й перший стакан обнесла кругом стола й подала писарші. Писарша зирнула Ваті в очі й неначе прочитала в їх, в ласкавому, солоденькому і ввічливому погляді, причину ласкавих запросин на чай, ласкавого панькання коло неї й запобігання ласки. В писарші аж очі заграли од того несподіваного здогаду. Вона переглянулась з писарем, підвела трохи брови вгору, але писар і не думав догадуваться, за що то його жінка говорить до його очима, натякає устами й бровами. Було знать, що писаршу брала нетерплячка щось сказать чоловікові: вона аж зайорзала, засовалась по стільці. Старий віденський стілець легенько зарипів під писаршею.

Подавши усім чай. Ватя взяла одну тарілку з скибками пухкої свіжої паляниці, другу тарілку з гарячими пиріжками, знов обійшла кругом стола й поставила тарілки перед писаршею. Потім вона вернулась, взяла в одну руку маслянку з маслом, в другу молошник з молоком і знов поставила перед писаршею.

- Прошу вас, Феодосіє Семенівно! будьте ласкаві! пиріжки намазуйте маслом, поки гарячі, бо незабаром вже й прохолонуть, - припрошувала Ватя писаршу.

«Знаю, знаю, чого ти так коло мене тупцюєш! Знаю, знаю! Як крутиться, як панькається! - подумала писарша, - А колись передніше то мене й не просили до себе. Знаю, до чого то воно стосується».

Писарша трохи не крикнула до свого чоловіка через стіл: «Знаю, знаю, до чого воно йдеться!» - і ледве через силу вдержала язика за зубами.

О. Артемій розмовляв з писарем все за волосні справи та за нового сільського старшину, Леська, котрого недавно обрала громада.

- От тепер Лесько трохи поправиться на кращому хлібі, а то він був вже занидів, захляв, зовсім опустився з своїм хазяйством. Леськи з давніх-давен були перші багатирі на селі, а цей чогось захляв, скапцанів, - сказав о. Артемій і, нахилившись до самого вуха писаря, додав тихо, - мабуть, тим, що дурний, а дурні усі хлянуть, бо… поневолі мусять хляти.

Писар осміхнувсь.

- Ой дурний, їй-богу, дурний! - гукнув о. Артемій вже на всю хату. - Тільки ж він хитрий-хитрий! Теперечки він поправиться.

- Може, й поправиться трохи, як не розіп'ється… - знехотя обізвався писар, - управитель вже прийняв його воли й корови на випас на панській луці дурно, без плати.

- Прийняв? А моїх волів то й не приймає! - сказав о. Артемій. - Ото добре буть волосним! Краще й вигодніше, ніж попом.

- Бо ви, о. Артемій, мабуть, не просили за це управителя. Він гоноровитий: не попросиш, то сам ніколи не догадається дати.