Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки Повість-хроніка

- Ой, веселий вечір сьогодні був у директора! - говорила Олеся, приїхавши додому. - Як у їх все просто, натурально, й без церемонії, й звичайно. Всі веселяться та забавляються, як кому припало до вподоби.

- Але вже дуже без церемонії, геть-то по-міщанській. Ця компанія зовсім не протопопська, - обізвався Балабуха.

- А хіба ж веселіше буває в вашій духовній компанії? А од ваших кавалерів і комплімента не добудеш, - сказала Олеся.

Балабуха трохи не сказав, що жінці вже минув час для кавалерських компліментів, але прикусив язика. Він вже звик мовчати та коритись своїй жінці.

Балабуха пішов у свій кабінет спати, а Олеся й Настя ще довго не спали та все розмовляли за вечір у директора.

- А що, Насте? Котрого б ти директоренка вибрала собі за жениха, чи Густава, чи Германа? - спитала Балабушиха.

- Не вгадаю, мамо. Обидва гарні, але старший Густав неначе кращий, - в його кучері на голові темніші. Герман вже дуже білий, неначе панна.

- Як на мене, то й я б вибрала Густава: в його чудові каштанові вусики, й ніс довгий, і лице мужнє; з його вийде здоровий поставний та показний чоловік. Та й на вдачу він тихий, спокійний. Він і з батьком говорить з пошаною й матір поважає та часто в руку цілує. Вибирай Густава.

- Я, мамо, примітила, що Герман трохи непокірливий і навіть палкий, сердитий: раз таки добре гукнув на свою сестру, - сказала Настя, лягаючи в постіль.

- Це погано, коли чоловік непокірливий, та сердитий, та натуристий - над таким дуже трудно верховодити.

Нам лучче, коли чоловік буде такий, як з клоччя батіг, - навчала мати дочку.

- Але, мамо, як я любитиму свого чоловіка, а він мене любитиме, то нащо здалося те верховодіння? Ми будемо поважати одно одного, будемо годити одно одному, й ніколи не буде між нами ні змагання, ні сварки та колотнечі, - обізвалась Настя, потягаючись в постелі.

- Еге, еге! Не знаєш ти, доню, тих чоловіків. Він буде й тихий, і тебе любитиме, а все-таки буде стягати гроші в скриню, а ти будеш йому дивитись в руки. Всі вони якісь злиденні, все гребуть навіщось гроші та замикають в скриню. А ти скачи коло його, як він тобі скаже! Чи для того ж нам бог дав живоття, щоб ми кожну копійку виканючували в їх, як старчихи? Живоття для того, доню щоб пожити всмак і повеселитись, - навчала мати Настю.

- А це й правду ви кажете: яке пак життя нашої сусіди, Онисі Степанівни? Цілий вік товчеться коло роботи, як Марко по пеклі, - обізвалась Настя. - Не живе, а тільки животіє, хто його зна для чого й нащо.

- А ти б стала на її місце?

- Ой борони боже! Я не люблю того господарства, як і ви, мамо.

- То знай же: як вийдеш заміж, то не потурай чоловікові: вхопи віжки в свої руки таки од першого дня, то й будеш правувати чи соб чи цабе, як схочеш, - сказала мати.

- Воно справді добре смикати за віжки та поганяти; багато краще, ніж самій попастись у віжки, - сказала Настя.

Балабушиха балакала з дочкою до світу, й тільки світом вони поснули й спали до півдня.

Через тиждень в неділю Балабушиха з дочкою сподівались візита од Шмідтів: обидві причепурились, наділи кращенькі сукні, й все сиділи в залі та виглядали в вікна. Вони не помилились. За ворітьми загуркотів віз. Проз вікна майнув фаетон. В фаетоні сиділа директорша з дочкою, а проти їх Густав і Герман з здоровими букетами в руках, так що Насті здалось, ніби вони везуть повний фаетон квіток.

- Гості їдуть! - гукнула Балабушиха.

- Та ще й з букетами! - писнула Настя й зачервонілась, як рожа.

- Тікаймо з зали та вийдемо до гостей з кімнати; буде якось ефектніше, - зашепотіла Балабушиха. Обидві вони бігцем побігли з зали й кинулись до дзеркала.

- Я вийду попереду, а ти зараз виходь за мною, - сказала Балабушиха. - Але ти, Насте, не вмієш ефектно виходити до гостей: ти передражнюєш мене, й воно виходить дуже вже з повагом. Мені так личить виходити, бо я вже літня людина. На мені й чорна сукня з шлейфом. Я вийду ось як!

Балабушиха пішла в опочивальню й в одчинені обидві половини дверей вийшла солідною ходою, з повагом, якось по-театральному.

- Ану, Насте, виходь ти й привітайся до мене, ніби до гостей. Ти виходь швиденько, жваво, ніби пустуючи, навіть наче вибіжи, підскакуючи.

Настя вийшла в опочивальню й вибігла звідтіля ристю, весело осміхаючись. Вона подала руки матері, вигнувши граціозно талію. Мати вхопила свою пещену єдиницю долонями за щоки й поцілувала.

- Легше та зручніше, доню, вигинай талію. А як візьмеш букет, то знов вигни талію. З директоршею поцілуйся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не помиляйся часом, - не поцілуйся з паничами. Виходь же зараз за мною. Килино! Встав у піч кофій та пошли в льох зібрати до кофію з глечиків вершечки.