Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки Повість-хроніка

- А хіба в нас і без того мало тих квитків: ми ж недавно заплатили за фортеп'ян; платимо скажені гроші Ганушеві за Настині уроки музики, - говорив з серцем Балабуха, аж жінка й дочка здивувались.

- Вже як хоч, а нам треба нових суконь. Треба брати на квитки.

- То прожени Гануша - менше буде трати. Нащо нам та музика? Настя вже вивчилась грати; буде з неї.

Балабушиха подумала, що вона більше не бачитиме Гануша двічі на тиждень, і сказала:

- Ні, ще треба брати уроки. Я вмру без музики. А ти нам таки дай грошей.

- А як нема? Легко сказати - дай. От міщани збираються позивати мене в митрополита за велику плату на треби; сам чув сьогодні на базарі, як мене лаяли.

- Нехай лають, а гроші нехай платять. А Насті таки треба прибратись, - вона вже на порі стала, вже доросла дівчина.

- Про мене, як хочеш, а я грошей не дам, бо не маю. Та й той бал не карбованцем одбудеш.

Балабуха підняв голос так, що Балабушиха й Настя тільки очі повитріщали на його. Балабуха знав, що тепер його жінку не вкраде той старий німець столяр, що щипав її за плечі в директора; знав, що вона не втече до батька в Хохітву, бо батько й мати померли, - й став сміливіший.

- Як не даси нам грошей, то ми й самі наберемо набор на убрання в Волька, - сказала Балабушиха.

- А як я скажу Волькові, щоб він вам нічого не давав, бо я не буду платить?

- О, ти цього не зробиш і не роби. Це буде скандал, а в тебе - дочка.

- А як зроблю? Де я вам наберу тих грошей? Не домовики ж мені носять гроші!

- Господи! Я не знаю, що ти за людина. Якби не було треба, я б тобі не говорила й не просила. А ми все-таки пошиємо собі атласні сукні.

Балабуха ходив по хаті й сопів. В його лице налилось кров'ю, а потім зблідло. Видно було, що він не жартував. Настя подумала, що вже й не буде балу, й почала плакати. За нею почала говорити крізь сльози й мати. Дочка так вже звикла марити за білу атласну сукню, що їй здавалось, ніби та сукня вже приросла до неї. Балабушиха спала й бачила себе й в снах в зеленій блискучій сукні в кадрилі з Ганушем або хоч з німцем столяром. Вони підняли гвалт крізь сльози.

- Ти хочеш, щоб твоя дочка вбиралась, як старчиха, зосталась старою дівкою? Це безглуздя! - репетувала Балабушиха.

- Хто ж цього хоче? Але мені здається, що можна вийти заміж і без атласної сукні, - обізвався Балабуха.

- Еге! Спробуй вийди заміж в пістрьовій сукні! - сказала Балабушиха.

- Мені заміж не виходити, а Настю ніхто ж не вбирає в пістрю. Справ для неї якусь дешевшу сукню, сама вберись в стару; хіба ж в тебе мало суконь?

- Ти хочеш занапастити вік своїй дитині, хочеш заперти її в монастир! Ти нас хочеш поробити черницями, прохачками! - репетувала Балабушиха.

Балабуха махнув рукою й втік в кабінет. Балабушиха й Настя довго сиділи й мовчали.

- Знаєш що, Насте? Замкну я шафу й не дам йому горілки. Не бійсь, на горілку для себе не шкодує грошей: що божого дня хилить по дві чарки перед чаєм, по дві до обіду, ще й після обіду одну.

- А чай папа усе п'є з ромом. Хіба мало йде грошей на ром? - обізвалась Настя, втираючи сльози.

- А не дам я йому й рому й горілки! Добре, що ти пригадала, - сказала Балабушиха.

Вона побігла швиденько до шафи, замкнула й ключі сховала в кишеню. Настав час обіду. Посідали за стіл.

Балабуха окинув очима стіл і примітив, що на столі нема графина з горілкою.

- А чом це ви не поставили на стіл горілки? - спитав Балабуха в дам.

Балабушиха й Настя сиділи, спустивши очі, й мовчали.

- Насте, встань та подай графин! - сказав Балабуха. Настя сиділа й мовчала.

Балабуха розсердився, встав з стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкрябав пальцями дверці. Шафа була замкнута.

- Олесю, де ключі од шафи? - спитав Балабуха.

Олеся мовчала й сердито дивилась в тарілку. Вона трохи не зареготалась. Настя осміхнулась, втираючи сльози хусточкою.

- Насте, пошукай ключів в себе в кишені, - сказав Балабуха.

Настя й пальцем не ворухнула.

Балабуха комічно стояв серед хати й ждав. Обидві дами понадимались і мовчали.

- Чи на вас сьогодні наслано, чи ви поніміли? - спитав Балабуха, розводячи руками. Дами мовчали й навіть не глянули на його. Балабуха зрозумів жінчині штуки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йому не йшов на душу обід. За обідом ніхто й слова не промовив. Настя нічого не їла. По обіді він знов попросив ключів од шафи. Олеся й Настя мовчали й навіть не дивились на його. Балабуха пішов в кабінет, гуркнув, хрьопнув дверима й зачинився. Балабушиха й Настя переглянулись і осміхнулись.

Настав вечір. На стіл подали самовар. Настя налила чай. Балабуха глянув на стіл: на столі не було графинчика з ромом.