Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї

Другого дня старі повставали з важкими головами та червоними очима. Баба Оришка налапала на полу свій очіпок і хотіла надіть на голову. Вона підвела руки вгору, а руки не підводились.

- Чогось я не підведу рук, не надіну очіпка, - сказала баба Оришка.

- Бо, мабуть, в тебе в голові джмелі гудуть після вчорашнього, - сказав дід.

Він надів Оришці очіпок. Баба знайшла свою хустку аж під полом. Хотіла вона підняти руки вгору, щоб зав'язать голову хусткою, а руки не слухали її й опали.

- Ой боже мій! Це ж мені руки одібрало! Ой боже мій милостивий! Що ж тепер мені робить? Як мені жити в світі божому без рук? - крикнула баба Оришка.

Баба сиділа на полу й плакала.

- Це, мабуть, од переляку. Це вчорашній переполох одібрав в тебе руки. Ото яке горенько! - сказав дід зітхнувши й задумався.

- А от же тобі то й не одібрало рук з переляку. Це мене господь за щось покарав, та не знаю за що.

- Та я й не дуже перелякався на тій пожежі; тільки був трохи напідпитку, бо все дочиста пам'ятаю. А ти була зовсім п'яна, бо верзла язиком якусь нісенітницю й на ноги не могла підвестись. І навіщо було тобі так багато пить? Вже як допадешся до тієї горілки, то дудлиш, наче голодна свиня помиї з шаплика. От тепер і маєш пам'ятного.

- Оце яка напасть мені! Оце горенько! - бідкалась баба Оришка й силкувалась достати до голови й зав'язать голову хусткою, але її руки були неслухняні і все опадали та зсовувались наниз, на плечі!

Дід зав'язав бабі голову, як умів. Оришка встала, простягла руки вгору, хотіла достать горщик з полиці й не достала. В неї ще не зовсім одібрало руки, а тільки вона не мала сили простягти руки вгору; не могла ні зав'язати собі голову хусткою, ні достать горшки з полиці та миски з мисника.

Бідна Мотузиха стала бабі в пригоді: щодня зранку вона прибігала до Грицая, зав'язувала бабі голову хусткою, мила й вичісувала щосуботи голову, доставала горшки з полиці, лаштувала усю справу до обіду, служила бабі, як наймичка. А коли вона не приходила сама, то присилала свою дівчину помагати бабі.

Баба не перебула й зими; в неї на всеїдні зовсім одняло руки, і незабаром після того вона й богу душу оддала. Зостався дід в хаті один як палець.

Після смерті баби Оришки Мотузиха кільки день приходила до Грицая зранку й варила йому обід, але в неї вдома і своєї роботи було доволі.

- А що, діду! доведеться вам найняти наймичку. Я б радніша вам і топити й варить, але не можна мені кидать своєї хати, - говорила Мотузиха до діда.

- Я й сам бачу, що мені доведеться найнять наймичку, та не знаю, кого б найняти: молода наймичка буде переводить моє добро, а стара буде нездатна до роботи, зимою не ходитиме на річку прати плаття в ополонці.

- Та вже я з дочкою будемо вас обпирати, а вам треба найнять якусь вбогу бабу, - сказала Мотузиха.

- Ой, горе тяжке зостатись на старості літ удівцем! - промовив дід зітхнувши. - То вже, будь ласка, напитуй мені на селі яку стару бабу.

- Візьміть, діду, Хіврю, що живе при синові. Там такі вбогі люде, що й їсти нема чого, - сказала Мотузиха.

І вона, вертаючись додому, зайшла до баби Хіврі. Хівря згодилась і стала за наймичку в діда Грицая.

Поховавши свою бабу, Грицай трохи опам'ятався, перестав пити та гулять, може й тим, що настав великий піст, а дідові треба було одговітись.

Настав Великдень. Зацвіла весна красна. Дід виставив у садок пасіку, коло пасіки знайшлася робота.

Одцвіли садки. Літо розгорювалось, як сухі дрова в печі. Зазеленіли городи. На городах спахнула зелена бутвина й залисніла, як зелений кришталь.

Одного сонячного пишного дня дід порався в пасіці та в садку. Бджоли гули, грали на сонці, неначе молодиці проворно вештались, готуючи громадський обід. За садком, за вербами в дідовому городі, в березі хтось прав плаття, збиваючи його праником, і співав пісні. Праник ляпав, аж одляски йшли поміж вербами, аж луна лунала в садку, неначе в здоровій порожній хаті. Пісня лилася через верби в пасіку така голосна, неначе хтось стояв за уликами і співав з усієї сили, трохи не над самим дідовим вухом. А праник все ляскав безперестану, аж одляски йшли по пасіці.

«Що воно за проява! Хто це там верещить та ляпає праником, аж в вушах в мене тріщить. До мого городу ніхто не ходить на річку плаття прати, а це щось улізло та й верещить не своїм голосом», - думав дід, виходячи з пасіки на леваду. Його взяла цікавість подивиться, хто то зайшов в його город прати плаття.

Дід став на сонці, прикривши очі долонею. Незабаром з-за верб вийшла якась молодиця, підтикана до самісіньких колія, молода, повновида та червона, як калина. Вона була не гарна з лиця, мизата й кругловида, з товстими губами; кирпатий ніс був притулений до лиця, неначе картоплина. Але здорові темні чорні очі аж блищали й лисніли, а повні, як пампушки, щоки червоніли, наче два пучки калини. Вона йшла і все лящала пісні і, тільки порівнявшись з дідом, замовкла, блиснула на діда очима й сказала йому «добридень». Дід задивився на неї, навіть очі витріщив на її свіже лице, що неначе аж пашіло жаром.