Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї

Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.

- Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!

- Ой боже наш милостивий та милосердний, - сказав Мотуз і почухав потилицю, - де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.

- Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, - витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, - дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.

- Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? - говорив Мотуз трохи не крізь сльози.

Мотузиха скривилась і трохи не плакала.

- Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, - говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».

- Ото. І де він подівав ті гроші? - заскрипів дід Оникій. -Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.

- Були та загули! - обізвався дід Грицай. - Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.

Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.

- Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи незагляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! - говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.

- Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, - промовив дід Грицай. - І хочеться чоловікові отаке варнягати.

- Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, - обізвався дід Оникій.

- За всі голови! І пити - вмерти і не пити - вмерти. Лучче пити і вмерти, - промовила веселенька баба Оришка.

- Навчи себе та свого бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, - сказав дід Грицай.

- Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, - сказав сердито дід Оникій.

- Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, - сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».

Незабаром на перелазі майнув брилик. Хлопець ніс пляшку горілки.

- Ну та й забарився ж ти, синашу! Тебе б тільки по смерть добре посилать. Вкинь, Дмитре, стрючок перчиці в пляшку. Перчиця звеселить і пляшку й очі, - сказав дід Грицай.

Мотуз підвівся, щоб достати стрючок перчиці, котра висіла під стріхою, на сонці. Він ненароком кинув очима на тік. Кури вкрили пшеницю, мов чорти грішну душу. Горобці налетіли з садка й напались на пшеницю, як вовки на свиню. Мотуз крикнув, свиснув і послав хлопця до клуні стерегти пшеницю.

- Остогидло мені це сало на полудень; все сало та сало, - почав вередувать дід Грицай. - Я б оце попоїв всмак пряженої яєчні з вишкварками.

- А я люблю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишкварках з яйцями. Ні се ні те, - почала й собі вередувать Грицаїха.

Бідна Мотузиха не знала, на чому прягти яєчню для старих вередунів, чи на салі, чи на маслі.

- Ось я зараз звелю своїй дівці, щоб напрягла яєчні. В мене, хвалить бога, яєчок є доволі. Зараз яєчня буде готова, - обізвалась Мотузиха й гукнула на дочку.

Старі все пили та закушували. Здорова пляшка вже була спорожнена. Мотуз пішов у комору і десь знайшов пляшку настойки. Сусіди, діди та бабки, неначе носом почули через тини та повітки, що в Мотуза п'ють могорич. Одна баба перелізла через перелаз і прийшла нібито позичать ситів; друга баба вирнула з садка; один дід переліз через тин і з'явився, неначе козак з маку. Мотуз просив їх сідати й частував горілкою. В діда Грицая вже зашуміло в голові; баба Оришка ледве володіла язиком та руками. Прийшла Мотузова дочка. Мати загадала їй прягти яєчню як можна швидше. Дівчина напхала повнісіньку піч соломи, набила в миску яєць, підпалила солому в печі, а сама побігла в комору по сало, не зачинивши дверей в хаті. Солома спахнула в одну мить. Полум’я не потовпилось в комин і шугнуло з комина просто в одчинені двері, в сіни. В сінях у Мотуза не було стелі. Полум'я полетіло вгору під крокви. Надворі давно стояла спека й суша. Сухі й гарячі кулики на покрівлі так і палнули одразу. Огонь обхопив все горище. І в одну хвилину полум'я лизнуло під причілок і обняло всю покрівлю. Чорний дим вирвався з-під стріхи вкупі з полум'ям. Огонь загув, засичав, застогнав, а потім зарів. Хата застогнала, неначе опечена й опарена товаряка.