Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї

«Не прийшла вмочать полотна… - подумав дід Грицай. - Ото лукава молодиця! Як прийде в берег, то неначе мій садок повеселішає. Чом це вона сьогодні не прийшла? Чом це вона не звеселила мого садка… і мене?»

Другого дня вранці дід Грицай вийшов з хати, став на сінешньому порозі, а його вуха знов насторочились, неначе прислухались, чи не ляскає праник в березі, чи не розлягається пісня в вербах. Дід аж здивувався, що в його ворушаться такі думки.

«Що це за напасть така! Тривожить мене Сиклетин праник, неначе парубка тривожить брязкання бубона на музиках. Пху на тебе, сатано! Хоч йди на музики до корчми, - думав дід, стоячи на порозі та насторочивши вуха. - Як вийду в садок, то так і хочеться почути, чи не ляскає праник в березі. І на бісового батька здався мені отой праник!»

Дід вернувся в хату. Але Сиклетин праник все одгукувався в його вухах. Минув ще день, минув і другий. Сиклета не приходила в берег. Третього дня діда Грицая неначе якась сила потягла до перелазу. Він став коло перелазу й оглядав вулицю, що простяглася до самого краю Осередку й врізувалась кінцем поміж вербами просто в широке плесо, в котре стікались за Осередком обидві течії. Дід виглядав Сиклети, а Сиклети на вулиці не було видко. Він сів на перелазі і втирив очі в широке блискуче плесо води. Вода лисніла між вербами. На бистрині блискучі скалки неначе бігали по воді. блищали, лисніли, миготіли, перескакували одна через другу, неначе грали в хрещика. Гуси та качки гойдались на бистрій хвилі, неначе їх хтось підкидав вгору, неначе вони танцювали метелиці. А Сиклети нігде не було видко.

В діда майнула думка найняти собі Сиклету за наймичку.

«Матиму веселу, проворну й гарну наймичку. Аж гарно буде подивитись. З старою Хіврею мене аж нудьга бере за серце. Моя небіжка Орншка була весела й хату мою звеселяла, а це якась стара чупойда! насилу повертається оте одоробало по хаті, та тільки кахикає, та бухикає, та сопе, а прийде вечір, то все стогне. Надокучив мені й Орищин стогін. Я люблю, як у хаті регочуться. Найму я собі веселу наймичку».

А Сиклети не було видко на вулиці. Дід підвівся, став на перелазі і все виглядав. За тином, в городі в сусідів підсапували картоплю дві політниці. Одна політниця примітила, що дід так довго сидить на перелазі, підвелася й довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що та політниця догадується, чого він сидить на перелазі і кого він виглядає. Дід кинув оком через вулицю. І там коло хати йшла баба з горщиком в руках, примітила діда, спинилась і довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що й та баба догадується, чого він так довго сидить на перелазі і кого він виглядає.

«І повитріщали тобі очі на мене! Неначе зроду мене не бачили!» - подумав дід і пішов тихою ходою до хати.

Цілий тиждень не з'являлась Сиклета в дідовій оселі, не приходила на берег. Діда брала нудьга за Сиклетиним праником.

В неділю вранці, по обіді дід вийшов з хати й сів на призьбі. Вія думав, куди б то сьогодні піти: чи до Мотуза в гості, чи до корчми, щоб трохи себе розважить, побалакати з людьми і випить по чарці. Незабаром вийшла з хати й баба Хівря. Вона вгніздилась на призьбі поруч з Грицаєм і почала балакать то про се, то про те. Дід вряди-годи обзивався до Хіврі словом, думаючи свою думку. Хівря говорила й кахикала: скаже слово та й кашляне раз, скаже друге та й кашляне двічі. Дідові вже остогидло те кахикання. Він хотів вже надягти на рукави жупан і майнути до Мотуза. Коли несподівано перед його очима на городах заманячила червона постать, неначе хто запалив на картоплі багаття. Дід догадався, що то йшла Сиклета, і раптом підвівся з призьби, неначе аж підскочив. Але йому стало ніяково перед Хіврею. Він знов сів на призьбі, а очі так і вп'ялися п'явками в ту червону постать.

Сиклета помаленьку посовувалась межею, далі неначе пірнула в вишнику, а потім знов вирнула між соняшниками, пішла наниз до Раставиці й сховалась в вербах. Дідові забажалось піти до неї в верби й запросить її до себе за наймичку. В його аж жижки задрижали, але він глянув на Хіврю і втихомирився.

Незабаром в дідовій леваді між вербами зачервоніла Сиклетина хустка на голові, потім заманячив поділ червонястої спідниці десь з-під густого нахиленого гілля, а потім з-за низеньких вишень висунулась уся Сиклетина постать і засяла на всю зелену леваду. Сиклета пішла стежечкою через леваду, тихою ходою пройшла проз дідів погрібник, порівнялась з дідом та Хіврею і сказала їм «добридень». Дід насилу вдержав язика: так йому хотілось спитати в Сиклети, чи не найнялася б вона в його за наймичку. Але поруч з ним сиділа Хівря: йому ніяково було при Хіврі годить Сиклету собі за наймичку.