Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї

«Ну та й проворна ж та хазяйновита оця молодиця!» - думав дід Грицай, поглядаючи скоса на Сиклету, як вона проворно та швидко вешталась по хаті коло роботи.

- Дядьку! це ви дохазяйнувались до того, що в вас в оселі нема ні собаки, ні кішки. Аж чудно якось, що надворі собака не гавкає, а в хаті кішка не нявкає. На мишей і страху нема! бігають по хаті серед дня. Достану я цуценя та кошеня. Буде Петрусеві забавка. Петрусь буде гратись з кошеням, - сказала Сиклета.

- Коли хоч, то й достань. Нехай тобі собака гавкає, а кішка нявкає, бо мені про це все байдуже.

- Дядьку! в вас у дворі свиней нема й заводу. Чом ви пак не купите зо два підсвинки? Хвалить бога, у вас є й висівки, й полова, й межисідка, а в комірці стоять і одвійки, і од'ємний: є з чого надерти дерті, буде чим годувати поросята. А к різдву можна буде виростить і вигодувати кабанця, - сказала Сиклета.

- Про мене, піди по кутку та розпитай, може, й знайдеш двоє поросят або кабанця на годівлю, - сказав дід.

Незабаром Сиклета достала й кошеня, й цуценя, купила два підсвинки. Петрусь грався з котеням та цуценям. Знайшлася йому забавка.

Розумна й добра, але хитра й облеслива, Сиклета швидко постерегла дідові норови і підійшла під його смак. Вона годила йому, розпитувала, яку він любить страву, який він любить хліб - чи кислуватий, чи солодкий. І таки догодила йому: варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоб хрущали в роті, варила кислуватий борщ, пекла кислуватий хліб, котрий сама насилу бгала в рот, бо не любила кислого хліба,

«Ну та й добра ж наймичка оця Сиклета! зараз постереже, в чому мені недогода або догода!» - думав дід.

В дідовій хаті стало веселіше, неначе червоновида Сиклета закрасила собою хату й звеселила стіни й кутки.

Петрусь бігав по хаті, грався з котеням, щебетав, пустував. Дід дуже полюбив маленького Петруся, любив брати його на руки, садив його собі на коліна і пестив його, і грався з ним, як з котеням.

- А в діда борода з конопель, - белькотав Петрусь і брав рученятами діда за бороду й плутав її на всі лади.

- А вуса в діда з чого? - питав дід в Петруся.

- А вуса з клоччя, а брови з щетини, - лепетав малий веселий хлопець.

Дід реготався й цілував малу дитину в замурзане лице.

- Веселий твій Петрусь вдався, певно тим, що київський, - жартував дід з Сиклетою.

- А ти, сину, любиш діда? - спитала Сиклета збоку. - Чи дід гарний?

- Авжеж гарний, бо кудлатий, як наше кошеня, - промовив Петрусь.

- А вуса в діда гарні? - спитав Грицай в хлопця.

- Ні, не гарні, такі товсті, як хвости в цуценят.

Дід зареготався на всю хату.

- Ну та й втішний же твій Петрусь! Він в тебе вдався, - сказав Грицай.

В веселій хаті, з веселими людьми весело й жити. Дід Грицайповеселішав і вже не так часто тягався по корчмах та по гостях. Він таки виканючив у Мотуза ще півсотні карбованців. Мотуз крутився, вертівся, одпрошувався, але таки мусив позичить грошей в одного багатиря й оддав Грицаєві. Дід потрошку вряди-годи переносив їх до корчми.

В кінці літа, одного дня, вранці, Сиклета поралась коло печі. Дід Грицай довго дивився, як вона то нахилялась, то підводилась, кидаючи крутини соломи в піч. Сиклета гнулась, випрямлювалась, знов нагиналась, неначе тонка верба коливалась на вітрі. Дід задивився на неї, а далі промовив несподівано, неначе його слово зірвалось, як з кілочка.

- Сиклето! чи ти підеш за мене заміж, як я буду тебе сватать?

Сиклету неначе хто впік огнем. Вона випросталась на ввесь свій зріст і вирячила на діда свої здивовані чорні очі. Її очі з того дива аж побільшали. Дід стояв, кліпав сірими очима і ждав одповіді, осміхаючись. Сиклета дивилась на дідові м'які рожеві щоки, котрі од сміху ніби посунулись під самісінькі очі, дивилась на його ясні сірі очі, на веселі уста під вусами. А перед її очима несподівано майнув Київ, блиснули чиїсь пишні карі очі, зачорніли брови, засміялись червоні молоді уста з-під чорних довгих вусів. В серці спалахнула давня любов, неначе на Сиклету повіяло гарячим духом літнього дня, пропаханим васильками та м'ятою, неначе в хмарний день несподівано блиснуло з-за хмари сонце, облило землю світом і теплом. Всі ці думки блиснули в неї в голові в одну мить, як блискавка: блиснули й згасли.

Сиклета стояла й мовчала. Дід спитав вдруге.

- Чи пішла б ти за мене заміж, якби я тебе сватав?

Сиклету неначе хто різнув по серці ножем. Солодкі, пишні, як літній день, згадки про давню любов несподівано змінились на гіркий полинь: тіло неначе пройняв мороз, пройняв наскрізь до самого серця; але вона ненароком кинула очима на свого Петруся. Подивилась і зітхнула.