Iван Нечуй-Левицький - На кожум

Г о с т р о х в о с т и й. То ще невiдомо, хто од кого перейняв язичка. (Гордо.) Вмiємо ми говорити й без вашої Євфросинки. Ми не ходимо по хатах позичати розуму та язика. Маємо доволi й свого.

О л е н к а. Авжеж. Вже ви, мамо, наговорите: на вербi грушi, а на осицi кислицi.

Г о р п и н а. А це що? Це так матерi? Це вже й ти, мабуть, учора позичила язичка у Євфросини? Гляди лишень менi! Ще ти в моїй господi; я ще тобi втру носа…

Г о с т р о х в о с т и й. Не встигнете, Горпино Корнiївно, втерти носа, бо я прийшов до вас, Оленко, не з порожнiм ротом, не з пустими словами, а з словом розумним i вченим. Ви менi не йняли вiри вчора ввечерi, а от я i справдив своє слово; бо моє слово, слово Свирида Йвановича, не те, що слово якогось там Йоньки або Йваньки. Я прийшов до вас свататись.

О л е н к а. То ви покинете Євфросину?

Г о с т р о х в о с т и й. Нехай вона сниться кому iншому, тiльки не менi. (Бере Оленку за руку.) Я тiльки вас нiколи не покину: (Тихо.) Коли б чорт винiс оцю бабу з хати хоч на часок. Коли б хоч обняти її. Якi ж у неї очi! Так i печуть, так i голять, як аглицькi бритви. Хоч трохи пограюсь з гарною дiвчиною.

О л е н к а. А я думала, що ви глузуєте з мене.

Г о с т р о х в о с т и й. Борони боже! Чи то можна? Я без вас не можу жити. Лучче нехай мене винесуть на Щекавику, нiж я маю жити без вас.

О л е н к а. Ой, яка я щаслива! Я нiколи не була така щаслива в матерi.

Г о р п и н а. Оце! А чого ж тобi ще треба було в матерi? Оце так! Ще не встигла винести ноги за мiй порiг, а вже нахваляється.

Г о с т р о х в о с т и й. Хоч не винесла ноги за порiг, та швидко зовсiм винесе.

Г о р п и н а. Куди ж пак! Стане великою панею!

Г о с т р о х в о с т и й. А чом би пак i не панею? Та я вберу Оленку так, що їй позавидує не тiльки що Євфросина, але найбагатiша купчиха! Я почеплю їй на голову такого капелюха з бiлими стрiчками, таку коафюру, що вам i не снилося нiколи.

О л е н к а. Лучче з червоними стрiчками. Яка там краса в бiлих стрiчках: i сорочка бiла, i капелюх бiлий i стрiчки бiлi.

Г о с т р о х в о с т и й. I ваше личко бiле. А яку я вам стругну сукню! З чистого шовку!

О л е н к а. Я про шовковi сукнi нiколи й не думала! Вони менi нiколи й не снились!

Г о с т р о х в о с т и й. Я вам куплю золотi сережки! Я вам ушкварю такi сережки, що перед ними i Євфро-сининi потемнiють.

О л е н к а. Я вже звикла думати, що менi не доведеться носити золотих сережок. Мати не справляють i не пускають заробити…

Г о р п и н а. Як це ти говориш з матiр'ю? Крутить язиком, неначе в пансiйонi вчилась. Та я тобi…

О л е н к а. Е, годi, мамо!

Г о р п и н а. Цить, бо я тебе отим кошиком! Не пущу я тебе бiльше до Євфросинки. Накадила вона тебе своїм ладаном.

Г о с т р о х в о с т и й. Не сердьтесь, Горпино Корнiївно! Не сердьтесь!..

Г о р п и н а. Цур тобi, пек тобi! Ти неначе собачої блекоти наїлась. (Виходить.)

Г о с т р о х в о с т и й i О л е н к а.

Г о с т р о х в о с т и й. (бере Оленку за руку). Оленко! Щастя моє! Чи будете любити мене, виходити до мене щовечора? Бо я без вас не можу жити, не можу дихати, як не бачитиму ваших очей щовечора, як не держатиму вас за оцi ручки щодня, щогодини!

О л е н к а. Втечу од матерi, а таки буду виходити до вас. Вже менi так осточортiло бiгати по городу з тими кошиками, так гризе мене мати, що менi й свiт немилий. Люди гуляють в недiлю, в празник, а менi нема нi празника, нi недiлi.

Г о с т р о х в о с т и й. Дайте, Оленко, ради дня вашого сватання поговоримо про що веселiше. Оленко! Серце моє! Як я вас люблю! Дайте надивитись на вашi брiвки, на ваше личко…

О л е н к а. Як гляну я на вашi очi, забуваю все своє горе! Я неначе знов народилась на свiт божий! Яка я тепер щаслива, яка щаслива! Як менi легко на душi! Я неначе вперше на вiку одпочила од роботи. (Схиляється на плече Гострохвостому,)

Г о с т р о х в о с т и й. (тихо сам до себе). Яка тепла в неї душа! Що то якби до сiєї душi, до сього личка та Євфросинине золото, та Євфросинину крамницю з крамом, та Євфросинин розум, та Євфросининi кучерi! Тут моє кохання… та… (голосно.) Красо моя! Серце моє! (Обнiмає Оленку.)

Г о с т р о х в о с т и й, О л е н к а й Г о р п и н а.

Г о р п и н а (входить). Готуй лишень, Оленко, обiд, бо вже куми йдуть справляти день мого святого янгола.

Г о с т р о х в о с т и й. (заглядає в вiкно). Йдуть! Мабуть, сам бог їх несе на повiтрi на крилах. Та й чимала ж череда суне!

Г о р п и н а. Мене бог не скривдив кумами. Хвалити бога, не цураються мене, простої, мого хлiба й солi.

Г о с т р о х в о с т и й. Я й сам не люблю тих, що цураються хлiба й солi; я так ж люблю таких гордих людей, що їм голови постинав би.