Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем

«Розумний, тямущий чоловік! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищої науки», - подумала Надя.

Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але читав доволі й був хлопець талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракції і, як то кажуть, «заїжджав в хмари». Перед дамами й паннами він любив підніматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити їм туману в очі і почванитись своїм розумом, і говорив таки добру абстрактну нісенітницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвіченими людьми він не дуже-то виступав з тими абстракціями.

- Я багато читав сьогочасних прогресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й виучував їх сливе напам'ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього діла треба научного грунту й розвитку. Без підвалин ніхто не будує дому. Я сам склав собі той міцний фундамент. Науковість - то інтернаціональна суб'єкція вселюдських, космополітичних стосунків, - пиндючивсь далі Селаброс нісенітницею, і Надя примітила, що його очі гордо позирають на неї, неначе кажуть: слухай і знай, що то ми таке!

«Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…» - думала Надя.

Стара Зоя несподівано перебила Селабросові усякі абстракції: вона винесла на підносі варення й стакан води.

- «Дульчеца ку апа речи! Пофтим» (просимо), Селаброс! -сказала вона по-молдавській та й схаменулась.

- Оце я в Кишинові перемішала докупи усякі мови. Забулась, що ви грек, - сказала Зоя й сама з себе засміялась. - Просимо до варення!

- Спасибі, спасибі вам, Зоє Полікарпівно! - сказав Селаброс, легко поклонившись і осміхнувшись до Зої.

Очі в нього стали знов ласкаві, розмова ввічлива, підлеслива, манери делікатні, м'які, мов у сірійського араба. Селаброс кинувся до варення й їв його з великим смаком, як їдять солодке діти. Він запив стаканом криничної води.

- Добре ваше варення, Зоє Полікарпівно, - сказав Селаброс.

- А які «дульчеці» варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом удвох, бо через дві вулиці жила вона од нас, - сказала Зоя.

- Ви й досі не забули рідного краю? - спитав Селаброс.

- Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? - сказала Зоя, мішаючи дійсність з мрійними згадками. - Які там кітри! яка айва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий завбільшки, як сливи.

- А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки, - сміялась Надя.

Селаброс осміхнувся.

- Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! - сказала Зоя, піднявши голову.

Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе чекала очима в його лиці слідів краси його матері.

«Гарний, як і його мати була гарна! От була б пара для моєї Наді», - подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентів, що балакали собі стиха коло вікна.

- А! просимо до варення! - згадала Зоя, обертаючись до греків.

Греки встали й несміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки, їм було якось ніяково перед європейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тільки по одному волоському горішку.

- Як же тепер живе ваша мама? - спитала Зоя в Аристида.

- Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю їй потроху з свого заробітку, - сказав Селаброс.

- І добре робите! Ви добрий син моєї Єлени Кипрі, - сказала Зоя.

«І розумний, і красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий», - подумала Надя.

- Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші греки, - обізвалась Зоя, - але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій чоловік служив за урядовця й не звелів мені торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля під огород та й проживали сяк-так.

- Продали крамницю, то й добре зробили, - сказала Надя. - Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що магазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не особовим добром, інакше це буде зловжиток, експлуатація однією особою цілої громади.

- І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересвідчився, - сказав Селаброс.

Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдужісінько за ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає багато сьогочасних питаннів і цікавиться ними. Надя щиро йняла йому віри.

«Він з наших…» - подумала Надя Мурашкова.

- Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в житті перше місце, - сказала Надя.