Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем

- Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, - сказала Надя.

- Вийди ж і ти, Надю, - сказала мати.

- Ізроду не вийду! Од ваших греків тільки й чуєш, почому пуд пшениці та тютюну, почому кіло кукурудзи. Нецікава задля мене розмова, - сказала Надя.

- Зоє Полікарпівно! Як будуть сьогодні говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цікавіша тема, - обізвалась Саня.

- О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кізочко, моє біле ягня! ти кіпрський виноград, - говорила Зоя до Сані.

- А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? -сказала Саня.

- Ой ні! ти кіпрське вино, - говорила Зоя свої смирнські порівняння і пішла в світлицю.

Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.

«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? - думала вона… - Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він», - майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.

«Який чудовий голос! - йшла думка в Наді. - М'який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м'який голос. Ні, це не він…»

І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа, задумавшись.

- Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» -сміялась з неї Саня.

Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і пісні голосніші…

В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох агентів з Смирни, що приїхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А той баритоновий голос, м'який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичні сутони й тони.

Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.

- Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! - трохи не кричала Зоя.

- Хто? Гість з Смирни? - спитала Надя в матері; і ця звістка стала для неї неприємна. «Не той, кого я ждала!» -подумала вона.

- Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни, - сказала Зоя.

- Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в світлицю, - сказала Надя. - Я ж в Смирні не була.

- То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! - говорила Зоя з запалом.

Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.

- Що через дві вулиці? - спитала Надя в матері.

- Єлена Кипрі! через дві вулиці! - говорила Зоя й кинулась шукати слоїків з варенням.

- Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів, - сказала Саня.

- Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селаброса, через дві вулиці од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! - говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.

- Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через дві вулиці… - говорила Саня.

- Ой ти! - І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. - Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! - сказала Зоя.

- Ого! Ще попечусь, коли він такий, як сонце, - обізвалась Саня.

- Як місяць повний! - сказала Зоя.

- Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, - сказала Саня.

- Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на горище. Не бійсь, не видержиш! - сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.

- Ну, ні! - сказала Саня. - Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.

- Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, - сказала Зоя.