Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем

Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.

- Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя - так правда, що троянда, - сказала Саня, - вона красуня, а я…

- Надя чорна троянда, а ти біла, - сказала Зоя.

- Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? - сказала Саня.

- Може, червона? - поправила Надя й засміялась.

Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.

- А я ж по-вашому яка рожа? - спитала в Зої Maхнівська.

- Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, - обізвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона все перемішувала з українськими та молдавськими.

Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері пo-грецькій про її помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.

- Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, - сказала Зоя Полікарпівна: в мене і в садку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, панни, як зацвіли в моєму садку квітки!

Зоя просунула руку через залізні ґратки й одчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками й був і справді схожий на Зоїну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вилася гірлянда з бузкового цвіту. Над доріжками цвіли густі рядки синіх та жовтих півників, неначе зелене бадилля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півонії. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні троянди центифолії. В вікно повіяло ароматом рож, вперемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.

- Моя мама трохи не цілується з квітками, - обізвалась насмішкувато Надя.

- Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, - сказала Зоя.

- О, в вас поетична вдача, - сказала Саня до Зої.

- Люблю квітки, люблю вас, молодих, люблю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й сама колись співала: як я співала! та минуло моє, - сказала Зоя й здихнула. - Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, - сказала Зоя згодом.

Одчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть і хотіла застелити стіл.

- Надю, застели-бо стіл білою скатертею! Я люблю білий колір, - сказала Саня, - в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.

- Вже й в тебе смак! Чорний колір кращий. Я люблю чорний цвіт, - сказала Надя.

- Вулкани, вулкани, прикриті чорним попелом та лавою, - сказала насмішкувато Саня. - А під тим чорним попелом огонь! Скільки вогню. «Чорний цвіт, мрачний цвіт ти мне мил навсегда», - заспівала Саня.

Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла її потайну вдачу, не для всіх паннів відому.

Стара Зоя знайшла білу чисту скатерку й застелила стіл. Од скатерки полився білий світ і залив і без того світлу од сонця кімнату.

Надя поставила на столі самовар і посадила поруч з собою Саню. Декотрі панни посідали коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя наливала чай і подавала паннам.

- А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте, бігаєте, співаєте. Ану, Саню, заспівай мені тієї гарної пісні, що в той раз співала, - сказала Зоя. - Як-бо вона починається: «Ой не світи, кониченьку, не світи нікому».

Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.

- Ні, не так: якось іначе… - сказала Зоя. Всі аж лягли од сміху. Одна Надя ані осміхнулась. Лице в неї було поважне. Вона рідко коли сміялась. Надя сказала матері по-грецькій за її помилку. Весела Зоя й собі зареготалась. Саня почала пісню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, і, намотавши чотки на руку, підтягала Сані: «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому; тільки світи миленькому, як іде додому». До їх пристали деякі свіжі голоси паннів. Одна Надя не співала: вона не мала голосу.

І свіжий, як здоров'я, майський вітрець, що повівав в вікна, і аромати бузку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, й пісня - все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть в веселої старої Зої Полікарпівни, розвеселило її й нагадало за давні літа молоді на берегах синього південного моря.

Задзеленькав дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.

- Хтось прийшов. Це, мабуть, ваші грекоси вже збираються до вас, - сказала до матері Надя.

Увійшла горнична й сказала Зої, що прийшов якийсь панич.

- Який же це панич? - спитала Надя в горничної.

- Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, - казала горнична.

Надя стривожилась і опустила очі. В гостинну увійшов Аристид Селаброс.

- А не в добрий час прийшов гість! - сказала Зоя Полікарпівна. - Так мені весело з вами; я саме розспівалась, а тут на тобі гостя!