Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

- Ей ви, варивода! Добре виварили Марті Кирилівні воду! Беріть же зараз листок паперу та одписуйте, що приїду, мов, оце до вас зараз.

Бичковський виніс листок паперу.

- Чи на такому ж папері пишуть до молодої! - крикнула Христина і видерла в його з рук білий папір, пошматувала його й кинула додолу.

- Ось на якому треба писати!- сказала вона, і одщіпнула свій портфель та й вийняла звідтіля листочок дорогого паперу.

- Ось бачите! Намальовані голубки, що цілуються, а ось і гніздечко в квітках. Осьдечки пишіть!- сказала Христина.

Та й настирливі ж ви, не казавши лихого слова! Все настираєтесь… Та що ж його й писати не подумавши! - обізвався Бичковський.

- Пишіть про давню любов. Нагадайте, як колись… знаєте?

- Мабуть, почати з того… як в алеї з волоських горіхів колись… це буде до ладу,- сказав Бичковський.

- Починайте з алеї… а потім… що?

- Потім… тоді, пам'ятаю, саме цвіли акації,- сказав Бичковський, гризучи перо.

- Ну його ік нечистому, ті акації! Пишіть діло! Просто й коротко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люблю, і зітхаю, і здихаю щодня, щоночі при зорях, і швидко здохну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не забули і досі і що ви живете в самотині і вона швидко зостанеться сама… і просіть… не її грошей, борони боже, а руки.

- Непогане діло оце вигадали ви… Я про це діло таки думав.

Бичковський написав. Христина прочитала, згорнула листок і вклала в конверт.

- От я й буду вам за сваху! Зараз і одвезу лист на Великий Фонтан, а вона вам напише, але що напише, того не вгадаю,- сказала Христина.

- Може, не схоче за мене заміж,- обізвався смутно Бичковський.- А шкода буде. Старість не за горами. Самому остогидло вже бурлакувати й тинятись по світу. Ще десь загину під лісою ні за цапову душу.

- Може, вона й не схоче. Тоді ви зостанетесь з гарбузом, і я привезу вам того одеського гарбуза. А поки що - бувайте здорові та просіть мене в світилки або в свашки. Але й ви гарний кавалер: сватає удову… а хіба ж я не удова? Сама до вас приблудилась, а він пише лист до другої. Що це? Мені гарбуз?

Бичковський зареготався. Рівні білі зуби його блиснули з-під червоних виразних уст. Чорні вуси загойдались.

- Ой ви, ви! Прощавайте! Та просіть на весілля! Чуєте? - крикнула Христина з порога.

- Та це все, мабуть, ваші жарти! Це ви якусь штучку хочете зо мною встругнути? Еге? - питав з недовірністю Бичковський.

Добру штучку! - крикнула Христина з-за дверей. «Ну та й гуркало ж, оця Христина! Нанесла гуркоту та стукоту повну хату і щезла, неначе шквал на морі.- думав Бичковський, сівши на канапі.- А вона непогане діло мені радить: грошей чортма, в кишені ані шага. Десять тисяч - це не жарти! надходить старість. Треба ж жити, треба чимсь живитись… Треба сватати Марту: ще цвіте… ну, не як рожа, а як розкішна півонія… і без жадної червоточини…»

Бичковського кімната неначе вмерла після голосного щебетання Христини.

Другого дня Христина однесла до Каралаєвої лист Бичковського. Каралаєва прочитала і почервоніла. Вона і справді стала схожа на ту кострубату півонію, що з неї вже потроху обсипаються збляклі листочки. Дочитавши листок, вона подякувала Христині і, запишавши губи, сказала, що зараз напише Бичковському одповідь!

Христина побігла в Одес, знайшла квартиру Ломицького, вбігла до його раптом, так само як і до Бичковського, і зараз вирядила його до Каралаєвої. Каралаєва весела-весела, як молода дівчина, привіталась до його ласкаво, взяла за руку Марусю і, поцілувавши її, сказала:

- Ходім, діти, погуляємо над морем. Там, на тому місці, де ви, Дем'яне Антоновичу, розбили свій годинник, я маю вам щось цікаве сказати.

Марта Кирилівна вхопила свого зонтика і вийшла. За нею слідком вийшла Маруся та Ломицький.Він прижмурив до Марусі очі і осміхнувся. Маруся все втямила й почервоніла.

Марта Кирилівна йшла швидко, трохи не бігла бігцем. За нею поспішалися Ломицький та Маруся, бліда, з запалими щоками, наче замучена. Здавалось, ніби Марта Кирилівна веде дочку до жертівника, як Авраам колись вів свого сина Ісаака, щоб принести її на жертвоприносини, тільки не богові, а своєму егоїзмові.

Прийшовши над кручу, до каменя, Марта Кирилівна стала і якось роблено й штучно промовила до Ломицького:

- Теперечки я пойняла віри, що дійсно є на світі щира любов! На цьому місці, де ви доказали свою любов такими доводами, я віддаю вам руку своєї коханої єдиної дитини-єдиниці.

Марта Кирилівна взяла Марусину руку і подала її Ломицькому; потім, поцілувавши Марусю в вид, а Ломицького в чоло, вона промовила: